Молодят «розписали» у землянці

Спільний шлях Андрія Степановича та Лідії Петрівни Грицюків почався восени 1946 року в селі Нові Кошари, що поблизу Ковеля. А дорогу їм ледве не перебіг молодший Андріїв брат, коли посватався до Ліди. Відмовила йому дівчина, ніби передчуваючи, що старший брат, якого загиблим на війні вважали, повернеться.

Від маминого поцілунку немовля ожило

То вже вдруге смерть «сваталася» до Андрія Грицюка, а вперше – коли народився бездиханним. Тоді якраз дядькове весілля у хаті було, а мати на печі і розродилася мертвим дитятком. Його хотіли поховати хутенько, щоб не перебивати забаву, вже і ямку в садку викопали. І мама на прощання поцілувала дитинку – та так, що від того поцілунку хлопчик чхнув і ожив…

Андрій Грицюк сім класів польської школи закінчив (і досі вільно володіє польською мовою, а коли був на фронті розвідником, то і німецьку вивчив), здобув ще й середню освіту. Юнаком вступив до КПЗУ, через це не пішов до УПА, хоч і пропонували, а подався в червоні партизани. А далі був фронт – командував розвідувальним взводом, де захопив зі своїми бійцями штаб німецької артилерійської бригади, за що й отримав першу бойову нагороду – медаль «За відвагу». Брав участь у Берлінській наступальній операції, зустрічався з американцями наприкінці квітня 1945-го, а Перемогу святкував у Празі…

А Лідія Петрівна у війну зосталася круглою сиротою. Та ще й з двома малюками на руках – з рідною сестричкою та дочкою односельчанки, яка пропала, коли втікали з палаючого села від німців. Проняньчилася з ними всю війну, доїла корову вночі, коли починали плакати, щоб нагодувати.

– А худібчина така неспокійна була, брикалася, бо під стійлом – криївка, в якій упівці ховалися, – згадує Лідія Петрівна. – Але я не видала їх, бо шкода стало. У них же також матері були. Завше Богу молилася, щоб усі люди живі-здорові залишилися. Як приїхав додому Андрій, то і я прийшла сусіда зустрічати. Він думав, що я замужем за його братом, тож і каже: «Здрастуй і ти, невістко!» «Я не ваша невістка!» – відповіла йому. Це його чогось так збентежило. А потім у селі весілля було. На ньому гуляв і Андрій, танцював з іншими дівчатами. Та коли йшла ввечері додому, мене наздогнав, провів до хати. Після того й почали зустрічатися. Дядько мій був проти нашої дружби, сварився: мовляв, награється й покине, бо ж він офіцер, у селі не житиме. Не благословила і мати Андрієва, коли привів до хати й сказав, що бере мене за жінку, бо гнівалася за те, що відмовила меншому синові…

Іконка, яку всю війну ховала, тепер обновилася

«Розписували» молодих у землянці, на ступі, у якій просо товкли. Секретар сільської ради тоді побажав їм:

– Щоб ви прожили разом стільки років, скільки проса в цій ступі!

Скільки було там проса, ніхто тоді не рахував, але жартівливе побажання виявилося пророчим: Лідія Петрівна та Андрій Степанович вибирають «зернятка» зі своєї життєвої «ступи» вже 65 літ, а господарю виповнилося 90 років.

У Любешові замешкали з 1957-го, куди Андрія Степановича перевели на посаду заступника начальника райвідділу міліції. Тут він прослужив усе життя, вийшовши у відставку у званні полковника. Народили й виховали Грицюки трьох синів, тепер уже мають шестеро онуків, сімох правнуків і чотирьох праправнуків.

Три роки тому у їхній господі обновилася ікона Святої Великомучениці Варвари, якій більше ста літ. Утікаючи від німців до лісу, Лідія Петрівна, тоді ще підліток, узяла цей невеличкий образок і, нікому не признаючись, проносила біля серця всю війну. Мусила ховати і згодом у шафі, бо побралася з партійним чоловіком. Тепер Свята Великомучениця на покуті, уквітчана й стрічками прибрана. Приходять до неї помолитися прочани – хата Грицюків для них відкрита, як і душі господарів-довгожителів.

Микола Шмигін,
Волинська область

• Нравится
•