Інтерв’ю з редактором

Ми часто проводимо прямі лінії з відомими людьми краю. І ось – відверта розмова читачів з редактором нашого видання «Вісник+К» Євгеном Хотимчуком. Торкалися різних тем – особистих, політичних, духовних. Оскільки чимало питань перегукувалися, ми вирішили не називати їх авторів. Друкуємо найцікавіші.

– Хочемо подякувати, що газета була і залишається близька до села. Але земельні питання, на жаль, останнім часом втратили гостроту. Яка ваша думка?

– Погоджуюся, це тема така на часі. Вже у наступному номері читайте гострий матеріал з Камінь-Каширського району. Будемо виправлятися.

– Колись у «Віснику+К» були більш резонансні матеріали на міліцейсько-кримінальні теми, ви друкували справи, які пройшли через суд. Зараз їх майже нема. Чому?

– Нас колись називали еротично-кримінальною газетою, і ми намагалися трохи зменшити кількість публікацій цієї тематики. Та так зменшили, що майже перестали давати, вийшов перекіс. Але ж злочинність ніде не ділася. Треба і будемо писати.

– Чи планується вихід газети більше, ніж раз на тиждень?

– Це питання давно підпирає. По-перше, частіший вихід газети – для читача значно цікавіше. По-друге, тоді інформація поступає свіжіша. Це дало б певний ефект для більшої популяризації газети. Але це дуже великі затрати.

– Чому «Вісник+К» не виходить на Київ?

– Київ зараз настільки забитий пресою, що туди пробитися практично неможливо. Навіть нема сенсу потикатися. Інша річ, можна було йти далі на Схід – Полтавщину, Черкащину, Дніпропетровщину… Ми ж у Донецькій області вже мали понад сотню читачів. Але це економічно невигідно, тому припинили там розповсюдження. Однак отримуємо листи і звідти, і з Херсонщини, Миколаївщини, Одещини, де живуть наші земляки. Декому надсилаємо в інші регіони наше видання поштою.

– Що є натхненням у Вашому житті і коли воно приходить?

– Коли я зустрічаюся з читачами і вони кажуть, що їм подобається, коли дякують за те, що допомагають публікації на медичну, сімейну, соціальну тематику. Тоді такий стимул до роботи є! Хочеться працювати ще краще. Бо коли є віддача, вона дарує найбільше натхнення.

– Яка у Вас є невтілена мрія, окрім народження доні?

– Якби були творчі можливості видавати широкоформатний журнал – цікавий, прикладний, щоб дивився гарно. Але на це потрібні великі кошти. А ще хочу написати роман про бандерівців, справжню драму – високохудожню, сильну. Що ті хлопці пережили! Люди безнадійно боролися, знаючи, що не переможуть ні Сталіна, ні Гітлера. Така думка в мене виникла після того, коли я знайшов могилу Стьопки (першого маминого чоловіка). Він теж був бандерівцем. Ця тема дуже мене зачіпає. Якби заглибитися, вивернути її зсередини, написати. Я обов’язково спробую.

– Знаю, що Євген Хотимчук якийсь час працював у бібліотеці. Ви така енергійна людина, вся в русі, як вам там трудилося?

– У нас був один чоловік страшенно начитаний. Я так злився, коли він приходив і буквально перевертав усю мою бібліотеку. А взагалі, на село було кілька десятків людей, котрі читали. Тому ходив по хатах, у школу, розносив книги, сам багато читав.

– Коли вперше відчули бажання писати?

– Якось був урок німецької мови, ми вчили вірш. Вчитель дав нам завдання його перекласти, а тоді запропонував заримувати. У мене вийшло дуже непогано. Тоді педагог і каже: «Женю, а ти спробуй писати». Спробував, написав одну річ, другу. Бабах – мене роблять редактором стінної газети. Хлопці у футбол ганяють, а я текстівки складаю. Почерк мав жахливий, то все переписувала від руки Віра Курило – найкраща учениця у школі. А ще в мене була перша любов – Ніна Євчук з Любча. Якось пообіцяв собі, що напишу про цю дівчину роман. Свого слова дотримав, і через багато років таки подарував їй книгу.

– Ви пройшли радянську школу: піонер, комсомолець, комуніст, школа атеїстична, університет атеїстичний, вища партійна школа… Коли у своєму житті відчули присутність Бога?

– Мати була дуже набожною, ми ще малими завжди на Пасху до церкви ходили. І в мене неодноразово були ситуації, коли я балансував між життям і смертю. Та вижив. Переконаний, що тут без Господньої допомоги не обійшлося.

– Не було спокуси піти по партійній лінії?

– Боже, збав. Відвідуючи ті всі семінари, наради, я бачив, наскільки то бридка робота, раболєпіє, як заради кар’єри принижуються, один одного закладають, з’їдають. Мав дві «блакитні мрії» – стати власкором якоїсь газети і видати художню річ. В обком пішов, щоб отримати квартиру.

– Хто для Вас є авторитетом, з ким радитеся, приймаючи важливі рішення?

– У газетних питаннях для мене авторитет – наш відповідальний секретар Олена Павлюк. З синами в журналістиці сперечаємося. Маю хороших друзів – Феодосія Мандзюка, Олега Потурая, Михайла Савчака.

– Матеріал, після якого хотілося покинути журналістику?

– Будували в Паромові великий комплекс, де мали утримувати двадцять тисяч свиней. Це був кінець 70-х років. Я написав матеріал приблизно під таким заголовком: «Перепони на будівництві Паромівського комплексу». Піднявся такий шум, питання винесли не бюро обкому партії. Редактор Полікарп Шафета каже: «Як щось неправильно, будеш за все написане відповідати». Я геть перелякався. Але потім дає мені завдання їхати вдруге і перевірити, як далі будується. Я знову побачив недоліки і написав критичний матеріал. Комусь догану дали…

– Порівняйте журналістику в радянські часи і сучасну.

– Тоді в журналістиці все було регламентовано. Теми давав в основному  редактор. Ми працювали у кілька разів більше. Нас у відділі було троє, і щодень мусили здати в номер сторінку (газета виходила п’ять разів на тиждень). Тепер журналістика інакша, є більше пошуку, але мало аналітики. Колись було більше публіцистики. А взагалі журналістика є дуже важка, але неймовірно цікава справа.

– Як творча людина, особистий щоденник ведете?

– Дуже цікаве питання. Ні. Вів щоденник у студентські роки. Колись моя майбутня дружина його знайшла і вичитала деталі, якими була вельми незадоволена… Писати і ховатися – не для мене. Бо сокровенне, коли стає надбанням народу, завдає болю.

– Ви об’їздили пів-Європи, інші краї. А де б хотіли жити?

– На малій батьківщині, у Рудці-Козинській Рожищенського району. Люблю своє село, людей, там моя родина.

Наталія КРАВЧУК

• Нравится
•