УПА народжувалася в муках, загартовувалася в боях І воювала на своїй землі за волю свого народу!

Вітання «Слава Україні» зародилося на Сході

Український визвольний рух в роки Другої світової війни мав місце не лише на західних землях. Совєти абсолютно замовчували про визвольну партизанську боротьбу східняків як у 1917-1920 роках (до речі, саме тут зародилося повстанське вітання «Слава Україні!» з відповіддю «Україні слава!», яке вояки УПА замінили на «Героям слава!»), так і в часи Другої світової, аби не вимальовувалася картина, що вся Україна у своєму етнічному обширі чинила шалений спротив північним «братам». Весь бруд вилився лише на бандерівців, що діяли в західному регіоні.

У 1943 році був створений розділ «УПА-Південь», перед яким ставилося нелегке завдання: підняти на боротьбу південно-східний регіон задля визволення усієї держави. Насамперед це стосувалося славнозвісного Холодного Яру. Для підсилення повстанської групи в жовтні 1943 року з Волині на Наддніпрянщину відправлено сотню під командуванням Омеляна Грабця (Батька). Про що свідчать й розсекречені документи НКВС-МДБ: «Керівник опергрупи НКВС УРСР «Орел», діючи в тилу противника, доніс, що, за перевіреними агентурними даними, 21 вересня 1943 року з району Колки Волинської області командуванням УПА була направлена в район Білої Церкви бандгрупа УПА чисельністю до 300 осіб під командуванням Желєзняка, яка перейшла лінію фронту з тими ж завданнями і діє в нинішній час у лісах Холодного Яру Кіровоградської області». Курені з Тернопільщини, Рівненщини теж ішли на Схід, але не всі змогли перейти лінію фронту, аби об’єднатися у Холодному Яру. Зрештою, й ситуація, коли вже відбувався наступ більшовиків і енкаведисти, як хорти, пильно винюхували визволені території, не сприяла розгорнути тут сильний спротив.

Повстанський парламент у лісі

Коли у 1944 році радянська армія дісталася Правобережної України, протинімецькі акції з боку УПА зменшилися. Повстанці готувалися до тривалої боротьби проти сталінського режиму, який насувався за армією. Отже, треба було змінювати й тактику боротьби. Для цього 15 липня 1944 року різні політичні течії (всього 20 представників, крім мельниківців) з ініціативи командування УПА зібралися в Карпатських горах, де було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка з того моменту очолила визвольну боротьбу. За своєю суттю УГВР виступала в ролі українського парламенту до 1950-х років. Президентом обрали уродженця Східної України Кирила Осьмака (колишнього члена Центральної Ради). УГВР поставила мету – «керувати всією національно-визвольною боротьбою українського народу аж до здобуття державної незалежності і створення органів незалежної державної влади України». Як бачимо, завдання надто серйозне й непросте. Влітку 1944 року склад УПА відчутно поповнився за рахунок дивізії «Галичина», розбитої під Бродами.

Не можна не згадати ще один жахливий факт, що міг би стати чи не найтрагічнішою сторінкою в нашій історії, якби не спротив УПА. 22 червня 1944 року був виданий таємний документ, в якому українських громадян звинувачували у зраді (хоча під час війни загинуло 17 мільйонів українців, 9 з 15 фронтів очолювали вихідці з України, 300 генералів Червоної Армії – теж українці), приписуючи їм усілякі злочини, і наказували (дослівно): «…выселить в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под немецкими окупантами; …выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии; выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться одним и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12 и 25-ю карательные дивизии НКВД…».

Як відомо, Сталін, аби відвернути сепаратний мир з Німеччиною (що позбавило б СРСР впливу на Європу), готовий був навіть віддати Крим для створення держави Ізраїль. Але цьому зашкодили деякі об’єктивні причини. Ось як про це згадує Павло Судоплатов: «Американские деловые круги проявляли интерес к возможным формам решения еврейского вопроса, предлагая финансовую помощь в восстановлении районов Гомеля в черте так называемой «еврейской оседлости» и Крыма, где предполагалось создать еврейскую республику». Та вивезти українців «таємно, вночі і раптово», як це зробили в Криму і Прибалтиці, було неможливо – просто не вистачило вагонів! А ще в цей час майже на всій території України посилилася боротьба УПА, у лавах якої були сотні тисяч добре вишколених і озброєних вояків. Цей спротив здолати було важко.

Після закінчення війни з Німеччиною, влітку 1945 року, бойові дії повстанці переносять у Галичину й на Буковину, хоча вони не припинялися і на Волині. Більшість політичних та збройних акцій УПА були спрямовані проти нищівних дій совєтських адміністративно-каральних органів. Раніше – проти проведення масової мобілізації, коли забирали чоловіків допризовного і післяпризовного віку, кидаючи їх без жодної військової підготовки на лінію фронту, тепер ще й проти заборони УГКЦ і масового ув’язнення священників, депортації місцевого цивільного населення, запровадження колгоспів, конфіскації хліба у селян у 1947 році, яка викликала страшний голод на Сході, що забрав життя 1,5 мільйона українців! Не важко здогадатися: якби не УПА, Голодомор ще раз повторився б по всій Україні.

Боротьба у підпіллі

Командуванням УПА розроблялися плани щодо створення загону особливого призначення «УПА-Схід», який мав пробитися в околиці Києва для організації масових антисовєтських виступів. Та у 1946 році московське керівництво ставить завдання «очистити» територію України від повстанців силами Червоної Армії (до речі, регулярні частини якої часто відмовлялися від участі у акціях проти УПА), прикордонних військ, МВС і МДБ. Масштабні облави за участю артилерії, танків, літаків, заклики до капітуляції з обіцянками амністії, створення розгалуженої агентурної мережі – усе було кинуто на Західну Україну, аби знищити непереможну армію! Лише з 1 грудня 1945 року по 10 лютого 1946-го, за підрахунками підпілля, сюди стягнули 585 тисяч війська, переважно НКВС, що значно перевищувало сили повстанців. У цей період 15 562 операцій проти ОУН-УПА провели терористи «істрєбітєльних батальйонів» (на 1 квітня 1946 року їх тут налічувалося 3593 із загальною кількістю особового складу 63 тисячі осіб). Розпочалася масова депортація населення у північні і сибірські райони СРСР. Московська влада боролося уже не лише з повстанцями, а з усім українським народом, що проживав на цій території.

Особливо посилилися дії спецзагонів. Сексоти, перевдягнені у «бандерівців», випалювали ліси часом разом з прилеглими селами, отруювали криниці, знищували безневинних людей, аби викликати ненависть до вояків української армії. Уже в 1945 році на території Західної України діяло 156 фальшивих загонів УПА. Зрозуміло, сили ставали нерівними, командування змушене було частково вивести війська з України, а решті наказати відійти у глибоке підпілля (що зробив і Роман Шухевич, головний командир УПА, не полишивши Україну). Якщо після війни керівництво ОУН-УПА вважало за доцільне продовжувати опір, встановивши контакти зі спецслужбами США і Великобританії, сподіваючись, що цивілізований демократичний світ допоможе виступити проти сталінського тоталітаризму, то Шухевич у це не вірив. Він ще у 1941 році сказав, що війну виграє Росія й Англія, але продовжував боротися до останнього свого подиху, вірячи у те, що це стане добрим грунтом для майбутніх сходів самостійної України. І, як знаємо, світ байдуже споглядав, коли Москва придушувала будь-які національні рухи усередині імперії. А щоб знищити самого Шухевича, якого «кагебісти» називали Вовком, на операцію було кинуто 62 стрілецьку дивізію внутрішніх військ, штаб українського прикордонного округу, управління міліції міста Львова, військові сили у кількості 600 осіб! Оперативний штаб очолили українські генерали-«кагебісти», навіть прибув із Москви генерал-лейтенант Павло Судоплатов. Шухевича не стало 5 березня 1950 року – він пустив собі кулю у скроню, зрозумівши, що з такого оточення йому не вирватися.

Боротьбу проти «російської імперії» до 1954 року ще продовжував полковник Василь Кук, якого арештували з допомогою зрадника Чумака. Лише тоді армія, яку підтримувало українське населення (бо в іншому випадку вона не проіснувала б так довго), була знищена. Армія, яка за весь період мала у своїх лавах не менше півмільйона вояків (з цим навіть погоджувався Сталін), про яку відомий французький генерал Шарль де Голь з пошаною сказав: «Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт ніколи не топтав би французьку землю».

Але і це не заспокоїло московських головорізів, аж поки вони у 1959 році не вбили у Західній Німеччині самого Степана Бандеру, ідеолога українських націоналістів. Така ненависть до бандерівців пояснюється дуже просто: відірвати Україну від СРСР було найважчим злочином імперського режиму. Тому українські націоналісти були, є і будуть найбільшими ворогами Московщини, незалежно, який режим там правитиме, на віки вічні!

«Народи ведуть один проти одного війну з ненавистю, – зазначав Бісмарк. – Ще ніколи не було так, щоб один з любов’ю жертвував собою задля іншого». І звинувачення вояків УПА у зрадництві, жорстокості чи будь-чому іншому – це лише продовження кремлівської пропаганди, яка не може позбутися думки, що «незалежність України» – найбільше геополітичне зло XX століття! Пам’ятаймо, що стільки крові, скільки пролито в Україні за часів «московської імперії», не пролито в жодній країні світу.

Слава Україні! Героям слава!

Ольга ЖАРЧИНСЬКА

• Нравится
•