Хоч і жила Людмила Мізяківська з чоловіком добре, все ж не забувала перше кохання – однокласника Станіслава Банаха. Вони разом каштан садили, який досі росте, проте ні разу у школі не розмовляли! Після випускного вечора їхні дороги розійшлися: Станіслав вчився в Одесі, а Людмила – у Вінниці. Коли у Людмили Трохимівни помер чоловік, вона часто хворіла, боліла душа за те, що попереду нічого хорошого. Жила сама у маминій хаті в селі Гонтівка Чернівецького району на Вінниччині.
– Після похорону чоловіка минуло десять років, і стала я готуватися до смерті: зібрала гроші, склала список страв на поминки і навіть пам’ятник замовила, – тепер про це Людмила Трохимівна розповідає жваво. – Але якраз розшукувала однокласників на зустріч до 52-ї річниці закінчення школи. І хоч уже два роки знала, де живе Станіслав, що працює у школі, що майже дев’ять років вдівець, ніяк не наважувалася до нього поїхати. І тут така нагода! По телефону призначили зустріч. Бачу, йде з паличкою, такий похнюплений. Від того дня кожну мить думала про нього.
Не відчував землі під ногами і Станіслав, який теж ще у шкільні роки полюбив Люсю, але соромився про це сказати. І коли через півстоліття знову побачив її, зрозумів: це доля. Через два тижні зібрав курчат своїх у кошик – і гайда у Гонтівку.
– Вже прийшов не з паличкою, а на велосипеді приїхав – так ожив! – сміється Людмила Трохимівна. – Дзвоню дочці: «Передумала я вмирати. Заміж виходжу!» З того часу ми зі Славочкою разом вже шість років і три місяці. І мої дві дочки, і його син, і внуки дуже раді за нас. Казала своїм дітям: «Як я вмру раніше, то тато хай тут лишається». Офіційно ми не розписувалися і не вінчалися – нас відносини держать. Називаю його «сонечко», а він мене – «зіронька».
– Я щасливий, щасливий, щасливий, – не приховує радості Станіслав Бенедиктович. – З покійною дружиною жив добре, але все у клопотах. А тепер – спокій. Всі заздрять: як так можна в наші роки? І хоч нам вже 76 минуло, а ми тішимося і любимо один одного…
Олена ПАВЛЮК,
Вінницька область
Comments: |