Ніколи не здавайся

«Хлопчик-мізинчик» лагодить комп’ютери і «полює» за коропами

На долю нашого героя випало немало випробувань вже від народження. У дитячому віці Сергій Поліщук перестав нормально рости і ходити (мама впевнена, що далася взнаки родова травма, на яку медики не відразу звернули увагу, адже вродженої патології дитина не мала). Проте юнак закінчив школу і навіть здобув професію «оператор комп’ютерного набору»! Сьогодні йому – 23. Маючи зріст всього 1 метр 17 сантиметрів, цей «хлопчик-мізинчик» почувається надзвичайно щасливою людиною.

Сергій – найменший у родині (має ще двох старших сестер). Раніше сім’я мешкала у селі Плужне Ізяславського району, що на Хмельниччині. Пізніше мама була змушена переїхати з дітьми у місто Нетішин. Спонукали різні обставини: не дуже ладилося з чоловіком, та й син потребував постійного медичного догляду. Аби поставити трьох дітей на ноги, Галина Леонідівна не цуралася різної роботи.

– Ой, скільки то треба було всього пережити, – пригадує жінка. – Скільки то було плачу, хвилювань… Бо кожен заглядає на дитину, задає болючі питання. Але на все Божа воля.

У жінки ніколи навіть і думки не виникало віддати сина не те що у дитячий будинок, а навіть у спеціалізований інтернат. Вона разом із Сергієм боролася за його здоров’я і можливість самоствердитися. Хлопець закінчив звичайну школу! Мама згадує період, коли він… перестав ходити. Каже, ноги не витримали навантаження і відмовилися тримати дитину. Але і тоді не опустила руки. Щоб син зміг опанувати шкільну програму, добилася, аби його перевели на індивідуальне навчання. Тож педагоги приходили додому. А Сергій, затиснутий у пластикові «лещата» (спе-ціальне пристосування виправляло нижні кінцівки, завдяки чому через кілька років школяр таки зміг самостійно ходити), старався засвоїти науку.

Хлопець теплими словами згадує і своїх вчителів, і однокласників. Розповідає, що від них ніколи не відчував ані приниження, ані непотрібного співчування. Разом їздили на екскурсії і святкували випускний. Чимало однокласників залишилися дотепер друзями.

– Вони й зараз частенько до мене приходять, – радіє хлопець. – Разом ходимо гуляти, їздимо на рибалку, по гриби. Думаєте, що я, як такий малий, то вже й коропа не витягну? Помиляєтеся! Буває, стільки риби наловлю, що пакет ледве по землі суну. А як втомлюся йти, то друзі не раз мене на плечах несуть. Такі вони в мене. Ще й ласкаво називають: «Наш Малюк».

Щоб мати хліб в руках, Сергій поїхав на Київщину здобувати спеціальність «оператор комп’ютерного набору». Спеціальні піврічні курси влаштував для молоді з особливими потребами Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів, що у селі Лютіж Вишгородського району. Тепер до хлопця часто звертаються товариші, аби допоміг полагодити комп’ютера чи поставити програми. Вже знають про мініатюрного майстра багато мешканців міста.

– А власний комп’ютер маєш? – цікавлюся.

– Звичайно, мені давно «папа» подарував.

Так Сергій називає другого чоловіка матері (а свого рідного тата – «батько»). Зі слів хлопця відразу розумію: голова сім’ї справді заслуговує на ту любов і велику повагу, що до нього проявляють в родині. Адже чоловік не побоявся проблем, взяв жінку з трьома дітьми і робить усе, аби вони жили добре. Родина дуже освічена і милосердна – багато членів сім’ї заслуговують на окрему розповідь.

Цей дім завжди повниться людьми. Тут ви не почуєте жодних нарікань на долю. Робота вдома не ділиться на чоловічу і жіночу – кожен дивиться сам за собою і за іншими. Не сваряться, хто має мити посуд чи пилососити. І хоч Сергій найменший зростом (мала племінниця вже давно обігнала його), старається допомагати у всьому на рівні. Єдине особливе пристосування, яке йому допомагає у побутових справах (дістатися до холодильника чи підігріти обід на плиті) – це звичайний стілець.

Наостанок запитую у Сергія, про що зараз мріє. Він, не задумуючись, з посмішкою на обличчі відповідає:

– А в мене все є!

Наталія КРАВЧУК,
Хмельницька область

• Нравится
•