Волинська Зикіна
Лучанка пані Надія Тарасюк ще досить енергійна симпатична жіночка. Хоча жіночого щастя пізнала мало, та оптимістка за вдачею, на долю не нарікає. Каже: «Коли Бог дав голос, потрібно приносити хоч якусь користь людям». І вона дарує їм свою пісню та тепло душі. Надія Миколаївна є солісткою ветеранського хору «Злагода» та «Джерела Волині». У її репертуарі українські романси, пісні Кириченко, Толкунової, Зикіної, якою її за манеру виконання і називають. П’яниця зав’язав їй світ
Незвичайне обдарування дівчинки відкрила ще вчителька музики та співів Людмила Чепрасова, коли Надійка навчалася у Луцькій школі №9. Педагог пророкувала їй велике майбутнє. Та не до музичної школи було бідовій учениці, батько якої загинув на фронті, коли їй було лише три місяці. А мати Софія Микитівна – переселенка з-за Бугу – ледве зводила кінці з кінцями. Тому й вступила Надійка після закінчення школи не до музичного, а до торгово-кулінарного училища. І тільки згодом, коли викладачі наполягли, щоб не губила даний Богом талант, наважилася піти до музичного. Проте довго там не провчилася, бо закрутив їй голову офіцер, з котрим познайомилася на танцях у Будинку культури. Бравий парубок не тільки закружляв її у вальсі, а й запропонував руку та серце. Тоді їй було лише 18. І потяглася, як нитка за голкою, за чоловіком. Спочатку до Гайсина на Вінниччину, а згодом до Глухова на Сумщину.
У народі кажуть: «Який чоловік, такий із ним вік». Їй трапився слабкодухий і ненадійний. Причастився до оковитої, бо мав доступ до спирту на полігоні. Все частіше повертався додому напідпитку. А згодом спився зовсім. Інша розкисла б, зламалася – тільки не вона. А як трішки діти підросли, працювала, де могла, і навіть на птахокомбінаті. Розраду ж шукала у пісні. Зо два десятки грамот та подяк зберігає як добру згадку про активну участь у художній самодіяльності в гарнізонному Будинку культури. Як несила було терпіти, повернулася з дітьми до матері.
Своїм голосом підкорила Москву
Коли обох синів забрали до війська – Миколу в учебку до Ужгорода, а Володимира – аж у Забайкалля, наважилася поїхати на будови до Воркути, щоб заробити трохи грошей синам на навчання та й на весілля. Не вік же сидіти у клятих злиднях. І гадки не мала, що її спокій за дітей скоро обернеться пекельними муками. Бо старшого Миколу відправили в Афганістан. Та ще й як на те, із Кандагару аж три місяці не було вістей. Не знаходила собі місця. Якби нарешті не надійшов лист, з якого дізналася, що син довго лежав у госпіталі, напевно б, не витримала. Бог дав, що її солдат повернувся із страшної війни додому, ще й з нагородами. Щоправда, з підірваним здоров’ям.
Працювала на будові завзято. Ні суворий край, ні важка робота її не лякали. Додому регулярно посилала грошові перекази, щоб мати із синами не знали ні в чому нужди.
Тундра їй навіть почала подобатися, бо літо тут хоч і коротке, зате яке! Не могла намилуватися північним сяйвом, дивувалася, як видно уночі, хоч голки збирай. Бігала після роботи за околицю міста, де в чагарниках рясно росли красноголовці. За годину можна було назбирати їх відро.
Компанійську вдачею волинянку усюди сприймали з радістю. Вродлива інтелігентна молодичка у свої 45 розквітла. Скоро Надя стала солісткою Воркутинського народного хору. У 1985 році побувала на звіті творчих колективів у Москві, звідкіля повернулася лауреатом Всесоюзного огляду народної самодіяльності.
І, звісно, від чоловіків не знала відбою. Приглянувся їй статечний інтелігентний українець Богдан Мельник, родом з Івано-Франківщини, який ще юнаком потрапив на заслання у Сибір за зв’язок з УПА. Вона знову відчула себе коханою і жаданою. І навіть почала писати вірші, які наспівувала і клала згодом на музику. Та щастя, на жаль, не вічне. Дуже сумувала Надія Миколаївна за синами та матір’ю. З нею до Луцька приїхав і Богдан. Проте через житлові проблеми довго у приймах не засидівся. Кожен із них зробив свій вибір: головне діти.
***
Тепер у її житті – пора золотої осені, пора життєвої мудрості. Потреба віддавати себе, свій час ближнім приносить найбільше задоволення. Охоче йде до людей, і часто виступає на різноманітних ветеранських заходах та в госпіталі ветеранів війни із своєю задушевною піснею. Тішиться онуками.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
| Comments: |
