У 17 років керувала півсотнею чоловіків-трактористів

У альбомі на всіх ще чорно-білих фотографіях вона в центрі уваги:  жваво балакає із першим секретарем Компартії України Щербицьким, щось емоційно виголошує за трибуною, отримує нагороди. Слава про Героя Соціалістичної Праці Олександру Кондратюк із Демидівки Рівненської області колись гриміла на весь Союз: про неї знімали документальні фільми, писали столичні та закордонні газети, їй присвячували вірші. Тепер Олександра Пилипівна на заслуженому відпочинку. Згадує своє важке життя, і такі ті спогади подекуди страшні, що сльози застилають очі…

Від голоду втікали  на захід України

Олександра, або просто Шура, народилася у корівнику комуни села Козачі Лагері Цюрупинського району Херсонської області. Батько – козак на прізвище Гатило, а мама Марія – звичайна трудівниця без роду і племені. Точніше рід був, але із жахливим у ті часи клеймом «куркулі», і його треба було відректися. Мати Олександри росла у багатодітній родині, сім’я тримала велике господарство. Тож коли їх прийшли заганяти в колгосп – глава сімейства навідріз відмовився. На Херсонщині за таке не вивозили у Сибір, інша політика була: прийшли, силою позабирали добро, а потім ще й бідняки заздрісні збіглися і дощенту все вигребли. І ніхто на поміч не прийшов, навпаки, ще й осуджували такого куркуля та плювали в його бік. Отож вижили з цієї працелюбної родини тільки троє старших дітей, у тому числі й Марія. Решта вмерли у голодних муках: матір знайшли під парканом, батька у полі, вже роз-кльованого воронами, четверо їхніх зовсім малих діток так і залишилися у зачиненій хаті.
– Коли почалася війна, мені вже було сім років, – згадує Олександра Пилипівна. – Батька забрали на фронт, звідки він вже не повернувся, хату у комуні спалили, евакуюватися ми не встигли. Пішли з мамою жити у хату-пустку на хуторі, де вона виросла. Пам’ятаю, заходимо, а там посеред кімнати вкупочці лежить чотири маленьких скелети, а по них гадюки повзають… Але не довго довелося пожити у цій хаті – румуни спалили. Зимувати нам з мамою випало просто в окопі. Досі згадую про воші, які, здавалося, догризали тебе до кісточок. Ой і намучилися ми, а що вже на війну надивилися. Біля нас Дніпро ж проходив, бачила як наші бідні солдати його перепливали і тисячами гинули, бо з іншого боку у дзотах сиділи німці і поливали їх кулями. Річка текла червона від крові. А на залізничній станції фашисти стільки наших полонених солдат тримали, що не могли їх навіть прогодувати. Ті аж пухли і вмирали з голоду. Ми і самі бідували, але якщо мамі щось перепадало з продуктів, вона завжди посилала мене підгодувати полонених. Я перелазила через колючий дріт-огорожу і кидала їжу просто їм під ноги. Одного разу так от прийшла, а німці по мені автоматною чергою тра-та-та. Я від переляку і наскочила на той дріт: роздерла губи, руки, ноги, сукенку. Досі он шрами залишилися…
Розповідає Олександра Пилипівна, що після війни стало ще сутужніше. У 1947 році після зимових морозів понад 40 градусів та літньої спеки вище 40 – на Херсонщині почався голод. Щоб хоч якось вижити, Шура ходила жебракувати, але за день могла надибати лише півбурячка чи якогось огірка квашеного. Натомість такого надивилася, що страшно згадувати. Люди опалювали хати кізяками і чаділи. Таке бувало, що в день кілька мертвих родин знаходила.
Щоб врятувати вже опухлу від голоду дитину, мати Шури зі своєю подругою (у якої дочка вже вмерла) вирішують десь тікати. Адже ходили чутки, що на Західній Україні немає голоду.
– Ой, дитинко, якби ти бачила, що робилося на станції у той час, – розпо-відає моя співбесідниця. – Людей море і всі на західний напрямок: кричать, б’ються, один одного стягують з поїзда, висять на поручнях, лізуть на дах… У нас на трьох тільки й багатства, що у мішку фуфайка та здерті з мертвого німця бутси. Але коли лізли у вагон і якийсь здоровезний дядько вчепився у мене, щоб скинути, мати жбурнула у нього тим мішком. У вагоні мене підіпхнула під лавку і я там всю дорогу скоцюрблена лежала. Вийшли ми у Дубно, а там нам підказали добратися до Демидівки – мовляв і колгосп є, і одноосібники. Добралися надвечір, відразу й напитали тітку, яка погодилася нас взяти на поселення. Тільки сіли, як вже сусіди прийшли, дай їм Бог здоров’я за їхню щедрість і ласку – мовляв, почули про біженців і оце принесли поїсти. І ставлять на стіл баняк із їжею, відро картоплі і хліб. Наступного вечора мама з подругою заробили аж два мішки картоплі. Боже, та це ж для нас був цілий скарб! Ми на Херсонщині навіть і лушпайок не бачили…
Була героїнею повнометражного кінофільму
– Потім нас прийняли у колгосп і поселили у комунівській кухні. Ми з мамою спали на тапчанчику, а біля нас стояло ліжко однієї жінки і її сина Степана. Він був старший за мене, і вже працював на тракторі. Такий гарний, стрункий. Але знаєте, як-то: одинокі жінки почали його псувати, самогонкою поїти. Приходить вночі такий п’яний, із гвинтівкою на плечі, чоботи подерті, матюкається. А я сиджу, дивлюся на нього і собі думаю: «Боже мій, оце комусь «пощастить». Хіба ж могла тоді подумати, що він стане моїм, і досить непоганим, чоловіком, – сміється Олександра Пилипівна.
Незабаром життя закрутилося у Олександри Кондратюк із шаленою швидкістю. Вона і сама дуже моторна. У 15 років пішла у ланку на буряки, потім виконала заклик першої в Україні жінки-трактористки Паші Ангеліної і з легкістю освоїла це чудо механіки. Повернувшись із Сарненського училища дипломованим спе-ціалістом, у 16 років вже керувала величезним п’ятитонним «танком на гусеницях» (так називала свого трактора – авт.). Будову першого ДТ-54 вона й досі пам’ятає до останньої гайочки. Згадує і важку працю, коли по кілька діб буквально не злазила з нього: вдень вона сіє, вночі культивує, по 30 гектарів виорювала при нормі п’ять. Ще через рік очолила вже бригаду трактористів.
– Уявіть, я ще сама по суті дитя, а керую 50 підлеглими, – згадує Олександра Пилипівна. – Мені дали старого німецького коня Орлика під номером 562. Нехай би йому на тому світі було добре, бо відпрацював справно. Я ж ним літала вдень і вночі. А тут вже й Степан з армії повернувся, його поставили моїм заступником. Люди нас «поженили», тож мусили йти розписуватися. І коли я пішла в декрет, чоловік став на моє місце.
А от визнання і славу їй принесла 35-річна робота дояркою у чи не найзаможнішому колгоспі Рівненщини «Україна». Протягом 17 років надої молока становили більше як 6 тисяч тонн у рік. Заради таких показників доводилося працювати і вдень, і вночі. Згадує, що вручну надоювала від 16-17 корів по 100 тонн молока в рік. Важку працю не могли не оцінити. Тож у Олександри Пилипівни достатньо нагород: Золота Зірка Соціалістичної Праці, ордени Трудового Червоного Прапора, «Жовтневої революції», «Серп і Молот», Дружби народів, два ордени Леніна та багато медалей. У 1975-му про неї зняли повнометражний кольоровий фільм «Перша» із серії « Герої п’ятирічки». Із усмішкою каже, що тоді оператори і режисери цілий місяць у неї вдома жили і з усіх боків її знімали.
Важко і боляче цій трудязі із мозолистими руками та покрученими пальцями згадувати розвал колгоспу-мільйонера, як корови ревли від голоду і дохли. Ледве витримало у неї серце на все це дивитися і слухати – добре, що хоч вже на пенсії була. І що стали непотрібні колишні передовики соціалістичної праці, адже свою фотографію з Дошки пошани вона якось випадково знайшла у смітнику.
Стільки років важкої чорної праці далися взнаки – Олександра Пилипівна зараз все частіше хворіє. Разом з чоловіком вони виховали трьох дітей, є вже шестеро онуків та одне правнуча. Тож, як відзначає моя героїня, є біля кого голову прихилити і кому розповісти свою цікаву, гідну цілого роману, історію життя…
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область

Олександра КОНДРАТЮК

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>