А я буду у раю!
Велике свято торішньої Пасхи. Сидимо надворі на лавочці і розмовляємо, як і годиться в такий час, про світле Христове Воскресіння, про живих і померлих. У мене перша Пасха, яку святкую без чоловіка, отож, на душі тяжко. Щоб якось підняти настрій, переводжу розмову в дещо інше русло.
– Де ж то поселилася душенька мого Володі? – вголос починаю розмірковувати.
– Хтозна, – розсудливо відповідає на те моя найкраща подруга Катя.
– Усі ми грішні, всі будемо в пеклі у смолі кипіти, – сумно мовить найстарший з нас дядько Петро.
– А я буду в раю! – інтригуюче випалюю.
– Не може бути!.. – дещо спантеличено одночасно зашуміли всі і засміялися.
– Ну, судіть самі: я нікого не вбила, ні в кого нічого не вкрала, нікому не зробила і навіть не побажала зла, завжди годую бездомних котиків і собачок. Я готова поділитися останнім з ближнім своїм. Тоді за що ж я маю кипіти в смолі?
– І то правда, – першим погодився зі мною дядько Петро.
А я, миттєво прикинувши в уяві, що достоїнства значно переважають мої гріхи, які милосердний Господь повинен обов’язково простити, ще рішучіше заявляю:
– Я буду не тільки в раю, а в самому розподільнику?
– А що це таке? – знову всі насторожено із запитанням до мене.
– Це щось на кшталт президентської приймальні. Одним словом, буду душі померлих розподіляти – котру в рай, а яку в пекло...
– Та ти що?! – аж роззявив рота дядько Петро.
– Тільки ви всі добре знайте, що зараз кругом потрібні хабарі – чи то в лікарню, чи то у якийсь вуз поступати, а чи добру роботу знайти. Отож, хто хоче, щоб я поселила його душу після смерті в рай, то нехай мені дає іще за життя хоча б по десять гривень, – продовжую розважати публіку.
Отак посиділи – відпочили, посміялися та й розійшлися. Лишень дядько Петро дивився на мене, як на ікону.
Пізно ввечері приходить він до мене і так схвильовано радісно каже:
– Приніс тобі гроші...
– Які? За що?
– Десять гривень, щоб, як умру, душу мою в рай поселила... Чи, може, мало, то я двадцять дам, – виймаючи гроші з кишені, метушиться дядько Петро.
Від почутого я остовпіла. Не думала, що настільки наївними і довірливими, як малі діти, бувають старші люди. Сміючись, пояснила йому, що я пожартувала.
...Минулого літа відійшов за вічну межу мій добрий друг дядько Петро. Посели, Господи, його душеньку в раю. Він так цього хотів!
Людмила МАЛИНОВСЬКА,
Рівненська область
| Comments: |
