Репетиція похорону

Раїса зійшлася з Петром уже після п’ятдесяти. Познайомилися несподівано, коли він опускав руку чи не в кожен смітник, шукаючи здобич – порожні пляшки. Жінка звернула увагу на благенько одягненого чоловіка, який так і сипав жартами при розмові з молодими. Присоромила, що негоже по смітниках лазити, так і руки можна порізати. Він не заперечував, лише кинув услід: “Якщо така добра, то до себе забери. Служитиму, як вірний пес. Залишився через дурну голову без даху над головою. А тепер бомжую”. Рая не взяла спочатку це до уваги. Але помітила, коли тривалий час не побачить свого старого знайомого, то наче дарма день минає. Одного разу запропонувала: “Ой ти, горенько моє, заберу до себе, відчищу, відмию. Та й буде живий замок коло хати”. Як сказала, так і зробила. Петро погодився.
Почалося інше життя. Навіть сусіди швидко звикли до нового господаря. Компанійським виявився чоловік. Завжди виручить, хто б з чим не звернувся. Діти теж постійно ігри влаштовували саме біля їхнього будинку. Бо як м’яч ненароком у город потрапить, то дід Петро і подасть його, і яблуками пригостить.
Коли на Великдень до їхньої хати йшли незнайомі люди з похоронними вінками, на яких розвівалися чорні стрічки, діти першими рознесли цю звістку по сусідах.
А як невдовзі вибігла з хати розпашіла Рая та босоніж помчала до своєї сусідки, давньої подруги, то ті, хто це бачив, не могли збагнути, що сталося. Рая розставила всі крапки над “і”:
– Наближався Петрів день народження. Останнім часом він ходив, як тінь. Не могла зрозуміти: чи щось болить у чоловіка, чи за рідними затужив. Бо ж за три роки ніхто із сестер та братів не поцікавився його долею, не навідався. Хоча листів він писав багато. І вирішила я влаштувати йому день народження, та такий, щоб на все життя запам’ятав. Мені вдалося зібрати майже всю родину, бо ж подавала телеграми, щоб приїжджали до Петра на… похорон.
– І чим все закінчилося? – перебила подруга заплакану жінку.
– А тим, що бачиш. Ще ніколи таким лихим не був. Як дізнався про мій “винахід”, то ледь встигла з хати вибігти…
Петро недовго гнівався за її витівку. Зрозумів, як хотілося дружині, щоб і на їхній вулиці було свято, все, як у людей. Адже готувалися до Великодня, лад кругом наводили, а чекати у гості не було кого. Прийшов, перепросив та до хати покликав… з ріднею знайомити. Петро, перехиливши чарку-другу, жартував, що це – репетиція похорону. Лише сусіди знизували плечима, дивлячись на траурні вінки, якими обставили хату.
Коли через пару літ Петро справді відійшов у вічність, теж згадували цей випадок, а його сестри навіть дякували Раї, що звела їх того дня, помирила. Встигли хоч з братом наговоритися.
Марія КОРНИЛЮК,
м. Нововолинськ

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>