Чому пасажирів «веселять» криваві бойовики?

З юних літ мріяв побувати на Волині. І ось нарешті доля усміхнулася – подружжя Дацюків запросило на весілля доньки. Тут мав змогу без поспіху походити вулицями, проспектами чудового прадавнього міста над Стиром. Деякі його вузенькі провулки нагадали мені Таллін, де я жив і де далекого 1971 року мав честь написати післямову, стати упорядником естонського видання геніальної Лесі Українки “Досвітні вогні”. Там побачила світ уперше естонською мовою “Лісова пісня”.
Весільні урочистості, на які був запрошений, відбулися в готельно-ресторанному комплексі “Зелений Гай”, що поблизу села Копачівка. Даруйте за не зовсім точне слово: не відбулися, а відвирували. Такого шанування народних традицій давно не бачив! А щирі побажання молодятам, пісні переповнювали й хвилювали до сліз мою душу.
Та настав час від’їзду. Зі своєю супутницею, редакторкою обласної педагогічної газети “Джерело” Зоєю Марчишиною, мав повертатися до далекого Січеслава (на жаль, усе ще Дніпропетровськ). Наші нові друзі-лучани заздалегідь замовили квитки на маршрутне таксі до Києва, де глибокої ночі на нас чекав потяг. Пасажири розсілися в салоні, і рівно о третій дня авто покотило до української столиці. Ще і ще раз крізь вікно автівки дивився на ошатні будиночки. Різнокольорові дахи ніби усміхалися мені, і здавалося, що вони випромінювали тепло рук невтомних робітників підприємства “Євродах”, очолюваного Миколою Дацюком і його дружиною Ольгою.
Та мій мажорний настрій тривав недовго. Водій маршрутки (ВК 2164 АТ “Volkswagen”) ви-рішив розважити пасажирів і ввімкнув телевізор. І ось тут я одразу пошкодував, що опинився на передньому сидінні, де “насолоджувався” примітивними бойовиками, герої якого російською мовою вивергали таке матюччя, солоні жарти, що, здавалося, й екран від обурення розсиплеться на скалки. “Коли ж це мордування закінчиться?” – подумав та вирішив зачекати до кінця. І тривало воно до восьмої вечора! А в салоні ж їхали літні люди, жінки, діти, дівчата…
Настрій було геть зіпсовано. Багато питань роїлося в душі: чи знають керівники автопідприємств, які відеокасети прокручують водії маршруток у дорозі? Куди дивиться обласне управління культури? Хіба позитивні емоції отримають підлітки після перегляду кривавих бо-йовиків?
До столиці авто прибуло вчасно. За це я подякував водієві, але поцікавився: чи він сам дивиться оте відеострахіття, чи запитував у пасажирів їхньої згоди на показ?! Він мовчав, а в його погляді я прочитав холодну байдужість.
Та цього невеселого листа хочеться завершити оптимістично. Можливо, коли забуяє весна, знову пощастить завітати до Луцька і, погостювавши у друзів, добиратимуся додому маршруткою, то на екрані пропливатимуть краєвиди чарівної Волині й неодмінно серед них – плеса Шацьких озер.
З глибокою пошаною Олександр ЗАВГОРОДНІЙ,
член Національної спілки письменників України, лауреат кількох літературних премій, ім. Максима Рильського зокрема

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>