«Коли я розлучилась, мої рідні були раді»
Хочу розповісти про своє єдине і втрачене кохання, хоча у серці живе надія, що ми з коханим чоловіком будемо разом. Коли ми побралися, нам було за тридцять. Жили добре, кохали одне одного, між нами не було ніяких непорозумінь, народили трьох чудових синочків. Здавалося б, просити тільки в Бога здоров’я. А річ у тім, що в чоловіка від першого шлюбу є син, на якого він виплачує аліменти. Оце й не подобалося моїм батькам. Спочатку мовчали, але, коли народилися хлопчики і пішли більші витрати, батьки запротестували: не хочуть більше бачити зятя. Йти жити окремо нам не було куди, купити хоч невеличкий будиночок – також не було за що. Отак і жили: сварилися і терпіли. Батьки дорікали моєму чоловікові, що він сидить у мене на шиї, живе за дитячі гроші і що не йде на роботу. А яка у селі робота, де її знайти?! Оце тільки земля, господарство – що виростиш, те й маєш.
Трималися ми разом, скільки було сили і терпіння. І накінець ми розійшлися. А які були щасливі мої батьки! Нащо мені чоловік, нащо моїм дітям батько, коли в них є дід і баба? Скільки разів я намагалася поговорити з ними, але все, мов об стінку горохом. Їм добре – зятя нема. А мені? А дітям?
Болить у мене душа, а серце надіється, що ми все-таки будемо разом з моїм коханим чоловіком і люблячим татусем. Надія помирає останньою.
Ваша постійна читачка
| Comments: |
