Чорна вдова

Підпис відсутній

«Ти чоловік, і в цьому твоя найбільша вина!»
Він заглушив двигуна, замкнув авто й пішов за жінкою. У дворі наздогнав, пригорнув і жадібно став шукати її вуста. Проте вона випручалася:  
– Не потерпиш? – голос був колючий і гнівливий.
Але у помешканні і голос, і поведінка жінки враз змінилися. Вона стала покірною, наче глина у руках скульптора. Чоловік роздягав її, плутаючись у складках, ґудзиках і гачечках, його ніздрі надувалися від жаги, що пульсувала в міцному, поснованому м’язами тілі. Він вилускував її, мов молоде ядро горіха зі шкаралупи, обережно, аби не потрощити солодкий плід. У кімнаті було лише ліжко й зашторене пурпуровим велюром вікно. Таким самим пурпуром було вкрите і те широке ложе з металевими бильцями. З червоного абажура розсіювалося червоне світло. Криваві тони заливали всю кімнату і коханців.  
– Ні, – раптом відштовхнула його жінка. – Так нецікаво. Я хочу, щоб ти запам’ятав цей вечір назавжди!    
– Роби, що хочеш, але не муч! – простогнав чоловік.
– Будь моїм невільником! – прошепотіла вона млосно. – Я прив’яжу тебе до ліжка…
– Навіщо?  
– Нічого не питай, віддайся на мою волю – і сам усе зрозумієш…
Жінка схилилася до підлоги, витягнула з-під ліжка мотузку, і за хвилину чоловік був прив’язаний за руки та ноги до залізних билець.
– А тепер годі бавитися, – сказала вона, стаючи у позу переможниці, наступивши йому ногою на груди. – Але перед тим, як я тебе вб’ю, ти мусиш знати за що.
– Чим же я завинив? – чоловік ще підігрував.
– Ти чоловік. Оце і є твоя найбільша вина! Усі чоловіки негідники і заслуговують на смерть. Ось, наприклад, ти – хіба не негідник і не розпусник? Маєш дружину, сім’ю, а поволікся за першою-ліпшою…
– Ну, знаєш, – обурився той. – Розв’яжи!  
– Лежи й не рипайся! Зумій хоча б померти по-чоловічому.
– Що за дурні жарти?
– Це не жарти, це твій смертний час. Там, у Городиському кар’єрі, чекає на тебе компанія таких же покидьків!..
Вона підняла з підлоги штани, висмикнула з них паска, зробила зашморг і накинула чоловіку на шию…

Дно ставка було встелене трупами
– Як же вам пощастило врятуватися? – запитав міліціонер чоловіка, який щойно розповів цю історію. 
– Я зумів розірвати мотузку, якою була прив’язана до бильця права рука й ударив душительку в плече. Вона впала на підлогу, але, доки розплутував ноги, втекла з хати.
– Коли з вами трапилася ця пригода?
– Трохи більше місяця тому.
– Чому ж не прийшли раніше?
– Боявся поголосу!
– Але чому ж усе-таки вирішили зізнатися?
– Душителька на волі, і на моєму місці знову може опинитися якийсь бідолаха, а мотузки вона, безумовно, поміняла…
Ставок мав метрів десять-п’ятнадцять глибини. Випірнувши, водолаз описав страшну картину: дно водойми було встелене напіврозкладеними трупами.
Їх виявилося набагато більше, ніж зниклих безвісти міщан. Деяких упізнали, та більшість так і залишилися невідомими. Отже, справа жінки-серійної вбивці, або, як її стали називати криміналісти, “чорної вдови” отримала хід. Було піднято на ноги всю місцеву міліцію, розмножено й розповсюджено фоторобот злочинниці, та пошуки нічого не дали: вона наче сама у воду канула.  

Знайомий почерк
Молодому слідчому прокуратури Ярославу Патиченку доручили розслідувати обставини загибелі невідомого чоловіка, труп якого знайшли у річці. На нозі потопельника виявлено сліди від мотузки, якою, очевидно, прив’язували тягар. Діяли якісь дилетанти або хтось дуже поспішав, бо прив’язали погано, і труп сплив. Хто це зробив? Грабіжники? Раптом Патиченку ніби хтось шепнув ізсередини: а чи не з’явилась і тут “чорна вдова”? П’ять років тому він, будучи ще студентом, проходив у місті Т. практику. Справа “чорної вдови” наробила тоді там чимало галасу.  
– То кажеш, що, зі слів його дружини, потопельник любив скакати у гречку? – серйозним тоном перепитав прокурор, який і сам чув колись про “чорну вдову”. – Що ж, версія варта уваги…
Перелопативши зі своїм помічником гору інформації, процідивши багаторазово відібране, Патиченко вийшов на трьох молодичок, найбільше схожих на фоторобот п’ятирічної давності. Усі троє були приїжджими, наймали помешкання, жили самотньо. Патиченко встановив за ними стеження. Але серйозно до його розслідування начальство поставилося лише тоді, коли у місті зник ще один чоловік. Пошукати пропажу Патиченко запропонував біля того самого моста, де виплив труп попереднього ловеласа, і не помилився: водолаз із першого разу виявив на дні тіло. На пошуки “чорної вдови” підключили додаткові сили. 

Сімейний підряд
…Від неї важко було відвести погляд. Чоловік втрачав контроль. Єдине його бажання сконцентрувалося внизу живота і пульсувало там пекельним вогнем. Нарешті вони у помешканні – маленькій кімнатці, де лише залізне ліжко та стіл. Та ще червоний абажур під стелею ллє криваве світло, і його відтінки збурюють ще більше бажання. Чоловік накидається на жінку, і вона не пручається. Тріщить її сукня, що переливається червоними хвилями, але вона не звертає уваги – дозволяє дужим чоловічим рукам робити з собою все, що їм заманеться…
 – Пора, – мовив Патиченко своїм помічникам. – Ламайте двері!
Вони з тріском і гуркотом увірвалися до помешкання. У червоному мареві на ліжку над лежачим голим товстуном застигла в німому переляку гола жінка. В руках вона тримала мотузку.
Ганна Кучеренюк, “чорна вдова”, і справді виявилася вдовою – відомого у кримінальному світі злодія в законі Бурого, котрий загинув при нез’ясованих обставинах три роки тому. Притиснена свідченнями її жертв, вона в усьому зізналась, але для мотивації своєї жорстокої поведінки, симулюючи розлад психіки, спочатку вигадала легенду про помсту невірним чоловікам: буцімто перший чоловік покинув її у злиднях, через що від голоду померла її єдина дитина, а народжувати вона більше не змогла…
Насправді ж було все надто просто: ніхто її не кидав і дітей вона не народжувала взагалі. “Коханців” же вбивала, щоб заволодіти їхніми автомобілями, які Бурий, а після його смерті інший бандит-співмешканець, продавали на “чорному ринку”.
Ігор Славич

• Нравится
•