ЯК ПОЛЯК НА РІЗДВО ЧОРТА З ЯМИ ВИЗВОЛЯВ
Відбувалося це давненько, ще за Польщі. Прийшов 1939 рік, а слідом – багаті вечори та колядки. Снігу насипало стільки, що з-під нього виднілися лише верхівки садів. Хутір наш був інтернаціональний: тут мешкали німці, поляки, євреї та українці. І от напередодні Різдва Христового трапилася одна пригода.
Час був такий, що саме з’являлися радянські “агітки”, масово збиратися людям заборонялося. Хіба в присутності поліціянта. Але за таку “розкіш” потрібно було платити. От молодь взялася розучувати вертепи підпільно: збиралися до клуні, ніби молотити ціпами, розкладали снопки на току і... нумо “молотити” язиками.
Наближався вечір. Хлопці та дівчата перебралися в костюми, одягнули маски – і пішли селом від хати до хати. А були у гурті жиди та цигани зі скрипкою та бубном, поліцейські та судді, козаки при шаблях та пістолях і, звісно ж, Смерть. Роль Чорта дісталася найменшому братові мого тата Артемові. Він був одягнутий у вивернутий кожух, мав прилаштований хвіст та роги, як у козла, і “волохату” (теж з кожуха) маску. Ну, справжнісінький тобі чортисько!
Ось вже поколядували у своєму селі Свозах, потім – на хуторах. А тоді вирішили піти ще й на Конопельку (тоді називали Совтуси). Вийшли на дорогу. Тихо, спокійно... Морозець підбадьорює. Раптом дивляться – з боку Бодячева їде підвода.
– О, поліція їде, – почали жартувати парубки. – Що будемо робити?
– Які ви козаки, якщо боїтеся, – теж підсміювалися дівчата. – Та хіба їм свята нема, щоб вештатися селами вечорами?
Сміх сміхом, але коли підвода наблизилася, то колядники й справді побачили перед собою поліціянтів з кокардами. Молодь кинулася урозтіч в поле. Дременув вбік і Чорт з мішком, в якому вже були пироги з ковбасою. Артем з переляку зовсім забув, що біля дороги є яма, з якої люди беруть глину. І влетів туди з розгону.
Поліціянти його не помітили. Артем хотів вибратися з пастки – та де там, вхопитися нема за що. Але був у теплому кожусі, а в торбі мав смачний харч – можна й посидіти.
Раптом чує – хтось їде саньми і ведуть між собою бесіду польською два чоловіки та жінка. Давай він гукати їх.
– Кто-то вола о помоци, – почув спочатку чоловічий голос.
– Нє ідзь, можліве й биць цось злего! – заперечив жіночий.
Але чоловік не послухав, зліз із саней і став заглядати в яму. Тоді попросив попутника принести мотузку, кинули її донизу та почали в’язня витягувати.
– О, хороба, які цєншкі! – сказав поляк, якому ноша видалася дуже вже важкою.
А коли Артема вже майже дістали і над прірвою з’явилася голова, ті в один голос несамовито закричали: “Дзябел!!!” (бо дійсно виглядав він, як чорт). З переляку кинули мотузку та повтікали.
Артемові довелося посидіти ще у ямі, доки про нього не згадали товариші. Тоді він розповів, як від нього дременули “визволителі”. Сміху було на ціле село. Та маска, яка так налякала у різдвяну ніч поляків, ще довго висіла у нас в коморі. Коли ми, малі, пустували, то дорослі нас нею страхали. Ще й приказували: “Дивіться, бо й вас дідько вхопить...”
Час був такий, що саме з’являлися радянські “агітки”, масово збиратися людям заборонялося. Хіба в присутності поліціянта. Але за таку “розкіш” потрібно було платити. От молодь взялася розучувати вертепи підпільно: збиралися до клуні, ніби молотити ціпами, розкладали снопки на току і... нумо “молотити” язиками.
Наближався вечір. Хлопці та дівчата перебралися в костюми, одягнули маски – і пішли селом від хати до хати. А були у гурті жиди та цигани зі скрипкою та бубном, поліцейські та судді, козаки при шаблях та пістолях і, звісно ж, Смерть. Роль Чорта дісталася найменшому братові мого тата Артемові. Він був одягнутий у вивернутий кожух, мав прилаштований хвіст та роги, як у козла, і “волохату” (теж з кожуха) маску. Ну, справжнісінький тобі чортисько!
Ось вже поколядували у своєму селі Свозах, потім – на хуторах. А тоді вирішили піти ще й на Конопельку (тоді називали Совтуси). Вийшли на дорогу. Тихо, спокійно... Морозець підбадьорює. Раптом дивляться – з боку Бодячева їде підвода.
– О, поліція їде, – почали жартувати парубки. – Що будемо робити?
– Які ви козаки, якщо боїтеся, – теж підсміювалися дівчата. – Та хіба їм свята нема, щоб вештатися селами вечорами?
Сміх сміхом, але коли підвода наблизилася, то колядники й справді побачили перед собою поліціянтів з кокардами. Молодь кинулася урозтіч в поле. Дременув вбік і Чорт з мішком, в якому вже були пироги з ковбасою. Артем з переляку зовсім забув, що біля дороги є яма, з якої люди беруть глину. І влетів туди з розгону.
Поліціянти його не помітили. Артем хотів вибратися з пастки – та де там, вхопитися нема за що. Але був у теплому кожусі, а в торбі мав смачний харч – можна й посидіти.
Раптом чує – хтось їде саньми і ведуть між собою бесіду польською два чоловіки та жінка. Давай він гукати їх.
– Кто-то вола о помоци, – почув спочатку чоловічий голос.
– Нє ідзь, можліве й биць цось злего! – заперечив жіночий.
Але чоловік не послухав, зліз із саней і став заглядати в яму. Тоді попросив попутника принести мотузку, кинули її донизу та почали в’язня витягувати.
– О, хороба, які цєншкі! – сказав поляк, якому ноша видалася дуже вже важкою.
А коли Артема вже майже дістали і над прірвою з’явилася голова, ті в один голос несамовито закричали: “Дзябел!!!” (бо дійсно виглядав він, як чорт). З переляку кинули мотузку та повтікали.
Артемові довелося посидіти ще у ямі, доки про нього не згадали товариші. Тоді він розповів, як від нього дременули “визволителі”. Сміху було на ціле село. Та маска, яка так налякала у різдвяну ніч поляків, ще довго висіла у нас в коморі. Коли ми, малі, пустували, то дорослі нас нею страхали. Ще й приказували: “Дивіться, бо й вас дідько вхопить...”
Леонід ХМІЛЕВСЬКИЙ,
м. Ківерці,
Волинська область
м. Ківерці,
Волинська область
| Comments: |
