Пам’ятник прокляття
Я ще й до школи не ходив, хоч смутно, та все ж пам’ятаю, як Олексій, а його чомусь називали Альоша, із сім’єю зупинилися у нас вдома. Тому що їхню хату, котра знаходилася по сусідству, влада конфіскувала і там був медпункт. «Вороги народу», «жахливі злочинці» не мали права оселитися вдома. Альоша пішов працювати на тік. Як сьогодні бачу, носив дерев’яними ношами зерно. А очі у нього були сумні-сумні. Дивувався: чоловік міцний, плечистий, а постійно чогось зажурений. Уже пізніше дізнався у чому річ.
Альошу не приймали у колгосп на постійну роботу, казали потрібна прописка. Коли хотів приписатися, тлумачили в міліції: маєш влаштуватися на роботу. Отак робили з людини дурня, дивлячись у вічі. Те ж саме було і з Василем, Іриною та Надією. Не витримали такої наруги та знущання мої двоюрідні брати і сестри та й поїхали у Кривий Ріг. На диво, там швидко знайшли і прописку, й роботу. Через кілька років, під час хрущовської відлиги, Надя ще раз спробувала повернутися у рідне село і в свою хату. Тим більше, що медпункт перенесли в інше приміщення, а будинок дядька Володимира залишився порожній. І Надя, до речі, була якраз вагітна, самовільно вселилася з сім’єю у батькову хату.
Пригадую, яка вона була щаслива. Очі сяяли від радості, що нарешті ходить своїм подвір’ям, їсть черешні, які посадив ще батько до війни. Проте десь через два тижні нагрянула міліція. Подушки, перина, різне домашнє начиння летіли через вікна і двері. Надя плакала, благала, та ніхто й слухати не хотів. Грубо вивели попід руки з батькової хати, повісили пудовий замок і попередили, що в разі повторення, відкриють кримінальну справу. Влада жорстоко мстила своїм «ворогам».
У 90-х роках моїх братів і сестер реабілітували. Та вони вже пустили коріння у чужому краї. Не поспішали повертатися у рідне село, хоча навідувалися у гості.
Моя мати розповіла про такий випадок. Одного разу, коли проводжала Василя і проходили через садок дядька Володимира, брат став збирати на землі опалі яблука. Плоди були вкриті памороззю, побиті.
– Василю, вони ж погниють, ще доки ти сядеш на поїзд, – пожартувала мати.
– Тітко, то ж батькові яблука. Навіть гнилі для мене дорогі. Завезу своїм покажу.
Мати пошкодувала, що таке сказала. Відвернулася і тихцем витерла сльози, що набігли на очі.
Уже геть на схилі літ Ірина все-таки надумала повернутися на батьківщину. Найняла майстрів, пересипали хату, викорчувала старий сад, хоч брати були проти. Однак зробила по-своєму, бо надумала посадити молодий. Та нічого з того не вийшло. Раптово померла. А за нею не стало й Василя, потім і Альоші. Ще жива Надя, та вона вже не хоче повертатися в батьківську хату. Відбили охоту, відірвали коріння.
Новозбудована хата зі старого будинку дядька Володимира так і стоїть пусткою, як німий докір та прокляття тій ненависній комуністичній владі і пам’ятник понівеченим долям моїх двоюрідних сестер і братів.
А хіба одним їм отак переорали життєву дорогу, познущалися, обікрали духовно і матеріально. Сміливо можна сказати, що жодну оселю на всій Україні не обійшло горе та нещастя. Якщо на сході і в центрі до війни морили голодом, то на заході били і нищили за націоналізм.
Та не набагато ліпша прийшла влада наша рідненька, вкраїнська. Розікрала, що тільки можна, пустила свій народ з торбами по світу. Навряд чи знайдеш на карті більш-менш розвинуту країну, де б не гнули спину наші українці. Скільки пропащих доль, розбитих сімей, нещасних дітей. І ні в кого серце за це не болить.
А подивіться, що зробили владці із селом! Цілковита руїна. Колгоспи розвалили, а людей пустили босими і голими. Стоять раком на землі, а толку ні попереду, ні позаду немає. Іноді закрадається думка, що хтось спеціально знущається з нашого люду, випробовує його терпіння.
Чого варті нинішні хазяї України, котрі горланять на кожному кроці, як турбуються про нас, реформами тішать, а що витворяють насправді. Так і хочеться сказати: «Хлопці, не жартуйте так нахабно, бо це не може тривати вічно. Ми ще в змозі постояти за свою долю».
Євген ХОТИМЧУК
Comments: |