Народні месники
Олекса ДОВБУШ
XVIII – початок ХІХ століття знакові в історії України народними бунтами – опришківськими походами Олекси Довбуша, гайдамацькими рухами і Коліївщиною, повстанськими загонами Устима Кармалюка. Імена національних героїв досі живуть у народній пам’яті: в легендах, піснях, у назвах печер, творах письменників, композиторів, художників.
Опришок Довбуш помер 24 серпня
1529 року вперше згадуються опришки – це комірники, панські слуги, які від бідності втікали в Карпатські гори, невеликими загонами грабували шляхту, а захоплене майно роздавали бідним. Тому селяни підтримували їх. Проте були й такі опришки, яких народ називав злодіями, розбійниками, приміром, про одного з них казали: «Оршан був страшний, що награбив, то собі взяв». Опришки збиралися навесні, а на зиму наймалися до господарів. Більшість помирала молодими – від хвороб, ран, куль, спійманих четвертували і розвішували на головних шляхах. Одні ватажки гинули, приходили інші – і так чотириста років опришки тримали у страху панську верхівку. Останнім опришком Карпат дослідники називають то Миколу Драгирука-Бордюка, страченого у Коломиї 1878 року, то Миколу Шутая, який діяв на Закарпатті у 1918-1921 роках.
Найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш (Довбощук), який народився 1700 року у селі Печеніжин (тепер селище Коломийського району) в сім’ї бідного комірника (його батько не мав власного житла, а винаймав куток у багатшого селянина). Тепер у селі на місці тієї хати стоїть пам’ятний знак.
– У загоні Довбуша, який діяв вісім років, була дружина, його брат Іван, з яким виникла суперечка, і вони розійшлися, – розповідає Оксана Мотрук, екскурсовод краєзнавчого музею імені Олекси Довбуша у селищі Печеніжин, де ми побували. – У письмовому зверненні до шляхти «Маніфесті проти князів» Довбуш погрожує карати всіх, хто гнобить селян. Знайдені професором Володимиром Грабовецьким (який теж народився у Печеніжині) понад 80 невідомих документів підтвердили, що дії опришківських загонів не обмежувалися територією сучасної Івано-Франківщини, а сягали Перемишля і Кам’янця-Подільського. Довбуш здобув Богородчанську фортецю, загрожував містам Солотвино, Рогатин. Документально зафіксовано напад на маєток шляхтича Карпінського в Коломийському повіті, де ватажок навіть залишив гроші, бо прийшов через годину після народження хлопчика (у майбутньому це був польський поет Францішек Карпінський). Карав гнобителів і на прохання самих селян, зокрема у Борщеві знищив шляхтича Золотницького у маєтку-фортеці, а грошей не взяв: «Прийшов по твою душу – щоби ти людей більше не мучив».
Галицька шляхта оголосила: хто спіймає або знищить Довбуша, буде звільнений пожиттєво від податків. Загинув Олекса Довбуш 24 серпня 1745 року від кулі селянина Степана Дзвінчука у Космачі (тепер Косівський район). Ватажка опришків було четвертовано на дванадцять частин і розвішено на палях по різних містах і селах.
Про Довбуша існує безліч легенд. Зокрема, що Олекса кохав Дзвінчукову дружину, і той помстився йому. Дійшли і такі перекази про смерть ватажка: ніби він помирає від срібної кулі, яку вилили з церковного дзвону, над якою 12 ночей молилися 12 ксьондзів. Особливо багато легенд про Довбушеві скарби, адже на судових допитах опришки свідчили, що ватажок після того, як роздавав бідним гроші, закопував те, що лишилося, і таких місць у Карпатах чимало. Є легенда, що опришки частину золота вiдвезли на Запорiзьку Сiч – начебто на тi грошi було озброєно козаків, а залишки скарбiв гетьман Полуботок вiдвіз до Лондона.
Гайдамаків підбурила Катерина II?
Від початку XVIII століття на Правобережній Україні, яка була під владою Речі Посполитої, незаможні селяни, наймані робітники, збіднілі шляхтичі, втікали у ліси і гуртувалися у гайдамацькі загони, які нерідко очолювали козаки. Гайдамаки (поляки називали так селян-утікачів, означає «волоцюга», «грабіжник») грабували панські маєтки, винищували шляхту. Перші письмові відомості про гайдамацький рух зафіксовані 1708 року. Хвиля виступів зросла у 1729-30-х роках, вибухнуло повстання 1734 року, особливо запеклими були дії гайдамаків 1750 року, що зрештою вилилось у повстання 1768 року під назвою Коліївщина (від слова колій – той, хто забиває скотину). «Шляхту Речі Посполитої дедалі більше дратувало постійне втручання у польські справи російської цариці Катерини ІІ. Спочатку вона добилася того, що королем Польщі обрали її коханця Станіслава Понятовського, а згодом примусила поляків гарантувати релігійні свободи православним», – пише канадський історик Орест Субтельний. У лютому 1768 року розлючена польська шляхта під гаслом католицизму у місті Барі на Поділлі створила Барську конфедерацію. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині. Для боротьби з конфедератами російський уряд послав військо. Серед українців поширилась чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» з закликом знищувати польську шляхту. Все це стало безпосереднім приводом для гайдамацького повстання. «Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська більше не осквернялась», – заявляв пізніше один із ватажків Семен Неживий.
Навесні 1768 року під Чигирином запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які жорстоко розправлялися з польським та єврейським населенням, що було санкціоновано відповідним універсалом Залізняка. У червні 1768 року повсталі оточили Умань. Проти гайдамаків виступив полк на чолі з уманським сотником Іваном Гонтою. Проте Гонта разом з козаками перейшов на бік повсталих, які й здобули Умань. Повстання могло перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запоріжжя, що стало турбувати російський уряд, якому гайдамаки як військова сила були вже не потрібні. Тому росіяни вирішили діяти спільно з польським урядом, а повстанцям передали, що ставляться прихильно до української боротьби і запропонували співпрацю проти поляків. «Влаштовано бенкет, під час якого зрадливі москалі обильно вгощали коліїв горілкою, придержуючись самі суворо таємного наказу не пити… – пише історик в еміграції Петро Мірчук. – Коли підпоєні колії заснули… московський полковник Гурьєв несподівано вдарив в лице полковника Гонту на знак московським солдатам, щоб вони закували в кайдани Гонту, Залізняка й інших українських старшин».
Залізняка разом з іншими гайдамаками, що вважалися царськими підданими, було засуджено на побиття батогами, таврування, виривання ніздрів і довічне заслання до копалин Нерчинська. Залізняк, ймовірно, помер на каторзі, за деякими даними – втік і взяв участь у селянській війні під проводом Пугачова. Польські війська теж жорстоко розправлялися з гайдамаками: вішали, відтинали голови, садили на палі. Гонті, якого росіяни видали полякам, відривали шкіру пасмами, а на третій день йому відрубали голову.
Кармалюк володів гіпнозом
Майже через півстоліття після смерті Довбуша, у 1787 році на Поділлі, у селі Головчинці Літинського повіту (тепер село Кармалюкове Жмеринського району на Вінниччині) народився інший національний герой – Устим Кармалюк. Відомо, що простий селянин Устим розумівся у російській, польській та єврейській мовах. Непокірного, але роботящого хлопця пан Пігловський віддав на 25 років до царської армії. Переказують, одного разу Устим (був вдруге одружений і мав п’ятеро дітей) врятував дружину пана, згодом вони покохали один одного, а пан, щоб помститися, відправив кріпака у солдати.
Кармалюка не раз ув’язнювали, не раз він втікав із Сибіру і тюрем. Зокрема, втік із Кам’янець-Подільської фортеці, де його прикували до кам’яного стовпа в одній із веж, яка тепер називається Кармалюковою. А одного разу виламав грати у камері, зв’язав сорочки співкамерників, причепив камінь і закинув за частокіл – по цьому «мосту» перебралися усі в’язні. Щоб втекти з Літинської тюрми, розібрав стелю в камері.
– Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармалюка (близько 20 тисяч осіб) здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки на Поділлі, частині Бесарабії та Київщини, – розповідає Віра Ткач, науковий працівник Літинського краєзнавчого музею. – Захоплені гроші та майно ватажок роздавав бідним селянам: «Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть. Як мене вб’ють, споминайте Кармалюка». Цікаво, що найближчими сподвижниками Кармалюка довгі роки були не лише українці, а й поляки та євреї, за що були вивезені до Сибіру.
На Устима зробили засідку у Коричинцях-Шляхових у хаті Оляни Прокопчук (одні пишуть, що вона була його коханкою, інші – що в її хаті повинна була відбутися зустріч з побратимом).10 жовтня 1835 року шляхтич Федір Рудковський застрелив Кармалюка з пістоля, за що дістав перстень від царського двору та пожиттєве звільнення від податків. За переказами, стріляв не кулею, а ґудзиком – тільки так можна вбити чаклуна, яким вважали Кармалюка. Відомо, що ватажок був характерником, володів надприродною силою і мав залізне здоров’я. «Коли ми святкували 220-ту річницю з дня народження ватажка, його нащадки, які були запрошені на свято, розповідали, що він володів гіпнозом», – зазначає Віра Ткач.
Після смерті тіло Кармалюка возили селами, щоб залякати селян, а потім поховали в Летичеві (тепер Хмельницька область). До речі, численні родичі, аби не зазнавати переслідувань, відмовилися від свого прізвища і стали Карманами. А після 1955 року, коли село перейменували на Кармалюкове, майже всі Кармани знову стали Кармалюками.
***
Орест Субтельний пише: «Вигнанці суспільства, що жили грабунком багатих і часто користувалися підтримкою народних мас, були поширеним явищем на світанку новітньої Європи... «Соціальні розбійники» поєднували в собі звичайні розбійницькі інстинкти й напівальтруїстичні прагнення помститися за гноблених співвітчизників шляхом експропріації власності у багатих. Поза цими невиразними ідеалістичними мотивами «соціальні розбійники» не мали чітко окресленої ідеології чи планів встановлення соціально-економічної системи на противагу вже існуючій… «Соціальне розбійництво» також поширилося на Західній Україні, особливо в Карпатах». Як пише Орест Субтельний, великою мірою цю концепцію можна віднести й до гайдамаків. Але почесний професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Володимир Грабовецький, який понад півстоліття досліджував походи опришків і особливо життя Довбуша, в одному з інтерв’ю сказав: «Передусім заслуга Довбуша полягає в тому, що він у Галичині продовжив завзяту національно-визвольну боротьбу, розпочату Богданом Хмельницьким у Великій Україні. Козаки й опришки мали однакову стратегію, але різні способи національно-визвольних змагань. На відміну від Придніпров’я, де могли дислокуватися великі військові формування повстанців, у гірських умовах та при значній концентрації ворожих замків і фортець з посиленими гарнізонами найефективнішою була тактика партизанської боротьби. Згодом, у середині ХХ століття, цим досвідом скористалася УПА». Історик Петро Мірчук дає таку оцінку Коліївщині: «Для поляків це було маревом повторення Хмельниччини; для москалів – маревом перекинення боротьби українського народу проти московського окупанта… Їм вдалося втопити повстання коліїв. Але лишалася велична ідея, що плекала в душах українського народу, могла при найближчій нагоді знову запалити всю Україну вогнем повстання проти Польщі і проти Московщини, за волю і справедливість».
Олена ПАВЛЮК
| Comments: |
