Не даймо себе розтоптати
Здається, ювілейний рік незалежності нашої держави будемо відзначати неординарно. Якщо двадцять років тому з провидіння Господнього звільнилися з-під влади чужих, то тепер, дай Боже, звільнитися з-під влади своїх. Принаймні, такий настрій у тих, хто зараз вийшов на Хрещатик. Тут не підбирають слів, аби висловити своє презирство до нинішньої влади і не сподіваються на компроміс із «бандюковичами», як називають тут нинішню команду Януковича. Натомість влада, аби убезпечити себе від народних протестів і непередбачуваностей, заполонила центр Києва спецназівцями й міліцією – їх сюди звозять автобусами. Арешт Юлії Тимошенко таки сколихнув небайдужих українців і знову збирає новий майдан.
Чи вистачить сили й наполегливості усім нам, аби довести донецьким «професіоналам», що народ не дозволить топтатися ні по його честі, ні по Конституції – це залишається під питанням. Здається, епоха, коли усі жили у великому страху, відходить у минуле, але нічого путнього не буде, якщо її замінить епоха байдужості – достойного майбутнього нам так само не бачити. Вже літня жінка в розмові з приводу цих подій сказала: «Невже українці не вступляться за Юльку?» Зараз оборонити Юлію Тимошенко – це насамперед оборонити свої права, незалежно від того, є ми її прихильниками чи ні. Про це дуже чітко сказала група інтелігентів, очолювана Юрієм Андруховичем, яка звернулася до усіх нас: «Розправа над Юлією Тимошенко відкриє шлях до сотень тисяч інших таких розправ. І над політично неугодними режиму, і над пенсіонерами, і над недобитим владою малим бізнесом, і над активною молоддю, над усіма, хто проти сповзання країни до стану феодально-кримінальної олігархії та проти нищення української національної ідентичності. Справа Юлії Тимошенко стосується кожного з нас. Тут і тепер – Рубікон. Якщо влада його перейде, вже завтра судитимуть багатьох з нас. Але тоді писати звернення і збирати мітинги не буде кому. Нас розчавлять тихо і поодинці…»
На це свавілля, що коїться у нашій державі, уже зреагував весь світ, добре розуміючи, що в Україні засмерділо диктатурою авторитаризму й епохою тоталітаризму. Але наша влада устами головного дипломата Грищенка ганебно й тупо виправдовується перед Євросоюзом і США, мовляв, чи варта доля однієї людини, аби псувати наші добрі відносини. Донецькі зі своїм «реформованим» судом і загалом реформами зайшли надто далеко, звідки, здається, нічого не бачать і не чують.
Не менш ганебною є нещодавня постанова й Вищого адміністративного суду про позбавлення звання Героя України Шухевича й Бандери. Ці українці, які боролися за самостійну Україну й імен яких так боялися й бояться наші північні сусіди, так само ненависні й частині українських громадян і нашій владі. То для кого вона розбудовує Україну, якщо українські ідеї викликають у багатьох провладних представників мало не епілептичний синдром?
Більше того, у Горлівці місцева влада заборонила громаді встановити пам’ятник знищеному радянською владою відомому поету-дисиденту Василю Стусу біля школи, де він працював. Для них він навіть у наші часи «націоналіст» і «бандерівський прислужник».
Мабуть, двадцяти років достатньо, щоб відчути себе народом, бодай людиною, а не бобіком, якого копають ногами, і зустріти цю річницю гідно, аби мати державу, де панують закони, а не правителі. І це мають зрозуміти усі: і ті, що при владі, і ті, що так рвуться до неї.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
