Рівненський лікар п’ять років працював у Лівії
Підпис відсутній
Усю «чорну» роботу роблять єгиптяни
– Ми гордо промовляємо, що живемо в центрі Європи. Хоча Лівія на кілька років нас випередила. Тут дають безвідсоткові кредити в банку й держава забезпечує безкоштовну медицину, – почав свою розмову Олександр. – Лікарні оснащені сучасним обладнанням, єдине, чого не вистачає – кваліфікованих кадрів. Тому й запрошують лікарів з країн колишнього Радянського Союзу. Закінчивши інститут й почавши працювати за фахом, я побачив, що лікар в Україні нічого не заробить. Їхати за кордон збирати полуницю не хотілося – не для того батьки мене випроводжали в інститут. Тож почувши про можливість попрацювати хай в далекій африканській країні, але за фахом, я вирішив поїхати туди. Потрапив у Національний інститут онкології у місті Місурата. На початку нам платили «сульфу» – 150 доларів, а решту віддали потім. Житлом забезпечували, а на роботу відвозило спеціальне авто. Максимум, коли ти чергуєш, можуть прийти родичі хворого й принести вечерю, це робиться щиро, від душі. Якось мені передали цукерки. Віддав їх медсестрі, то вона ходила всіх пригощала, мовляв, моєму доктору дали, бачте, який він хороший.
У Лівії, яка за територією така, як дві України, живе лише близько п’яти мільйонів чоловік. Влітку спека до 60 градусів, хоча ранки досить холодні – доводилося одягати куртку. Країна багата на нафту. Саме тому й бензин коштує приблизно на наші гроші 50 копійок за літр. На вулицях багато сміття, та ніхто на це уваги не звертає. Лівійці строго дотримуються Корану та живуть за його заповідями, основна з них така: «Думай про сьогодні, а про завтра подумає Аллах». Професію лікаря тут дуже поважають. Навіть таксисти, дізнавшись, що я лікар з України, відмовлялись брати плату. Коли хотів прибрати в кімнаті, пішов до начальника містечка, то він мене зупинив: «Ти ж лікар, тобі такого не можна робити, для цього є єгиптяни». Ми поїхали машиною на місце, де збираються чорноробочі, такими у Лівії вважають єгиптян, і найняли двох.
Згодом я перейшов працювати у польську компанію, яка добувала нафту. Офіційно був менеджер, неофіційно – їх лікар.
Мав можливість за рахунок фірми через кожні півтора місяця їздити додому. У літаку спілкувався з лівійцями, які летіли до Києва чи Одеси, бо мали проблеми із зором. Вони дуже хвалили наших окулістів і казали, що вони найкращі спе-ціалісти.
За дружину чоловік має дати кілограм золота!
Багато цікавого й незвичного для нас розповів про життя арабів Олександр. Особливим є звичай, пов’язаний з одруженням.
Як відомо, Коран не забороняє мати кілька дружин. Однак, за кожну чоловік має дати калим золотом. Важити воно має не менше кілограма. Золото є своєрідною страховкою від розлучень чи можливої загибелі голови сімейства. Якщо чоловік захоче ще раз одружитися, має обов’язково отримати дозвіл від першої жінки. І калим для наступної повинен бути значно важчим. Всі перебувають в рівних умовах, незважаючи на вік. Чоловік зобов’язаний одну ніч спати з однією дружиною, наступну – з іншою. Якщо він не дотримується цього, будь-яка з жінок має право подати на розлучення.
Коран забороняє вживання алкоголю, тому в Лівії сухий закон. Весілля обходиться без горілки, але з веселими танцями та піснями. Триває воно близько тижня. Причому гості молодого гуляють у нього, а молодої – в неї. У крамницях можна купити лише безалкогольне пиво. Але українці гонять самогон. Можна пити його лише вдома, після цього заборонено виходити на вулицю, бо загримиш у в’язницю. Також не можна пити в компанії з арабом. Звичайно, мусульмани продають спиртне нелегально, але пляшка «Віскі» коштує близько сотні доларів.
Говорячи про будні лівійців, не могли обминути питання, що стосується громадянської війни, яка розпочалася цього року. Олександр обережно коментує ці події і делікатно підбирає слова, бо переконаний: лівійці – щирий, добрий народ.
– Вони, як діти, – продовжує. – За п’ять років, що я пробув у Лівії, побачив відчутні зміни. Країна розвивалася, оновлювалася, тому зараз серце болить за моїх лівійських друзів. Так, я відчував негативні настрої проти Каддафі, але й досі не можу зрозуміти, хто втягнув цей миролюбний народ у війну. Там навіть вогнепальна зброя заборонена. Ходили чутки, що під час демонстрації повстанці стріляли у поліцейських з гарпунів. Та, незважаючи на протистояння, я з нетерпінням чекаю закінчення військових дій, щоб першим літаком поїхати в Лівію, – завершив розповідь Олександр.
Руслана ТАТАРИН
Фото з архіву Олександра Пасєки
| Comments: |
