Незавершений Колгоспний роман

Усе трудове життя Мирона Мироновича, а до пенсії йому зосталося два роки, минуло в кабінетах різного рівня: за часів СРСР – у райкомі, за Незалежності – в держадміністрації. Звичайна біографія звичайного чиновника. Здавалося б, що в ній цікавого? Щодня одне і те ж: папірці-інструкції, наради-засідання – ніякої романтики, суцільний соцреалізм. Проте і в такій бюрократичній сірості бувають світлі романтичні прогалини, через одну з яких серце Мирона Мироновича і досі щемливо завмирає у грудях, особливо, коли почує слово «практикантка».Ганю, студентку сільськогосподарського інституту, того самого, що на сім років раніше закінчив і Мирон, направили в той самий колгосп, де він був уповноваженим від райкому на жнива.
Практикантка через рік мала стати дипломованим агрономом, тож до роботи ставилася серйозно: цілий день пропадала на колгоспних ланах, усе щось вимірюючи, вираховуючи та занотовуючи до товстого зошита, а ввечері ховалась у старенькій халупці з вивіскою  «Дім тваринника» над перекошеними, давно нефарбованими дверима, де її поселили.
Стояло те ветхе помешкання при в’їзді на колгоспний двір, а метрів за сто через городи була садиба голови колгоспу, де квартирував уповноважений. Голова прокидався ще вдосвіта й мчав «бобиком» то на ферму, то на поле, а Мирон дозволяв собі ще трохи поспати, але вставав не пізніше половини сьомої. То була золота серединка: і не рано, але й не пізно. Виходив надвір умиватись, і панорама залитого ранковим сонцем краєвиду, що потопав у зеленій, зі ста відтінками барві, ніжно хлюпала йому в очі, у грудях робилося легко, а тут ще зір його одного такого ранку впіймав біля хатинки постать практикантки. Дівчина розвішувала на шворці випране шмаття. Була в коротенькій жовтавій сукенці, простоволоса, боса, повернута до нього спиною. Тягнучись руками до шворки, спиналася на пальчики, а та коротенька сукенка тягнулась і собі вгору.
Мирон застиг, причаївшись за кущем порічок. Серце його застукотіло, а руки затремтіли. Цілий день потому в очах стояла звабна постать.
***
По вечері, під час якої голова неодмінно виставляв на стіл пляшку доброї жит-нівки, Мирон вийшов надвір. У хатині практикантки палахкотіло жовтим світлом вікно. Воно засліпило Миронові очі, пробило чимось гострим груди, зачепило, ніби гачком, за серце й потягнуло до себе.
Опинившись під хатиною, зазирнув у те манливе вікно, але воно було щільно затулене фіранками. Підійшов до дверей і постукав.
– Хто там? – почувся стривожений голос дівчини.
– Це я, Мирон, уповноважений із райкому.
– А що вам треба? – не квапилася відчиняти практикантка.
– Важлива справа.
– Яка?
– Через двері про таке не говорять.
– Ну то скажете завтра, в конторі!
У голові Мироновій зашуміло від дурної крові. Він ладен був рознести ті кляті двері на друзки. Ледве вгамував шал, що застряг у горлі й спирав дух.
– Відчини! – мовив благально.
– Ні.
– Чому?
– Бо знаю, чого прийшли. Не раз бачила, як ви на мене дивилися!
– Як? Як я на тебе дивився?!
Відповіді Мирон не дочекався. А незабаром і вікно погасло. Чвалав додому, наче побитий, скривджений пес.
Не спав до світанку, а коли голова став збиратися з хати, подався з ним, аби прогнати з грудей хандру.
***
Їздили спочатку на далекий літній табір, а потім – на пасіку, де пасічники якраз качали мед. Пробули там  майже до обіду, куштуючи «свіжину» під «житнівку», три-літрового слоїка якої захопив із дому завбачливий господар колгоспу. У Мироновій голові загули джмелі. Вони прогнали звідти практикантку, а з серця скинули любовний тягар. Але, проїжджаючи повз плантацію льону, Миронове серце здригнулося: вдалині маячіла знайома сукенка! Проїхавши ще якусь сотню метрів, Мирон попросив голову зупинитися:
– Пройдуся трохи, провітрюся. А ви їдьте.
Ганя так захопилася дослідами, що й незчулася, звідки взявся поруч уповноважений. Він був розпашілий, у розхристаній білій сорочці, високий, молодий, вродливий, вихрастий чуб куйовдився на вітрі.
– Чому ви мене переслідуєте? – у голосі її бриніла нотка заклику, і це прорвало останній рубіж, що стримував Мирона.
– Бо не можу без тебе! – чи то простогнав, чи то прогарчав, схопивши дівчину в обійми, й повалив на траву.
Якусь хвилину вона пручалась і навіть подряпала йому щоку, але Мирон був дужий, як ведмідь, і та дурна його сила, і важке тіло зламали опір, як ламає буря самотню бадилинку серед поля.
– Негідник, – простогнала важко, коли проник у неї, але те слово було зовсім не образливим…
***
У село прийшли, як зовсім смеркло. Голова вже хотів піднімати людей на пошуки.
– Ліг у холодку та й заснув, – пояснив свою пропажу Мирон.
Перед сном довго міркував над своїм вчинком. А якщо практикантка розповість про це? Кому? Хоча б голові. Ні, не розповість, навіщо їй розповідати? Їй це сподобалося, хоч і вдавала із себе інертну й байдужу до його пестощів.
Наступного дня ввечері двері до хатини для Мирона були відчинені.
– Я шльондра, справжнісінька шльондра, – сказала якось Мирону, коли лежали, вичерпані до краю, на матраці, набитому соломою.
– Ну навіщо ти так? – образився Мирон.
– А хто ж я? – голос прозвучав її ще гіркіше. – Маю хлопця, якому пообіцяла віддатися заміж, а сама сплю з одруженим чоловіком…
– Хіба тобі зі мною погано? Я тебе не влаштовую як чоловік?
– Ти чужий чоловік! І від цього нікуди не подінешся!
– Я розлучусь і женюся на тобі!
– Не сміши! Може, ти і пішов би проти своєї жінки, та проти райкому не підеш!
– Райком! Плювати я хотів на нього!
Бравада ця, проте, нітрохи не втішила Ганю. Попри юність, вона не  була наївним дівчам, а практичною, розсудливою, зрілою жінкою. Мирон знав, що він не перший її коханець, можливо, ним був той міфічний далекий наречений, про якого стала все частіше згадувати при ньому, та це зовсім не остуджувало його потягу до неї,  навпаки посилювало.
***
Чутки про гульки уповноваженого з практиканткою дійшли до райцентру.
А незабаром у село приїхала Миронова дружина й закатала йому скандал. Ледве удвох  з головою вгамували. Мусив Мирон везти її додому колгоспним «бобиком». Ночував удома на дивані, у спальні всю ніч схлипувала жінка. Але він думав не про неї.
Спав чи не спав, а вранці схопився й став збиратися назад у село. У спальні було тихо – то й добре, легше буде вийти. Хоча до рейсового автобуса було ще  довго, та ліпше почекає на автостанції.
Із чемоданом, до якого запхнув увесь свій гардероб, ходив туди-сюди по перону, нетерпляче поглядаючи на годинник, причеплений над входом у приміщення автобусної. Але за десять хвилин до автобуса на станційний майдан вигулькнуло авто першого секретаря. Скреготнули гальма, з кабіни випурхнув шофер.
– Мироне Мироновичу! – гукнув йому. – Сідайте мерщій у машину – шеф викликає вас негайно до себе!
У грудях Мирона щось обірвалось і холодом потекло в живіт. Саме в цей час на платформу заїжджав старенький автобус. Ветеран поліських доріг утомлено чмихнув й згорнув стулки дверцят. Але єдиного того ранку пасажира, що взяв квитка до кінцевого пункту, він так і не проковтнув у своє металеве  нутро.
Микола Шмигін

• Нравится
•