Великий галицький новеліст Василь Стефаник родом з козаків

Ступивши на мальовниче подвір’я меморіального музею у селі Русів на Івано-Франківщині, щось в душі з трепетом обривається: ось де творив свої талановиті новели неповторний і самобутній письменник Василь Стефаник! Стефаникове обійстя, як і зрештою саме село, настільки гарне, наче написана картина, від якої не можна відвести очей. Обабіч охайного будиночка і ставочок, і балочка, і сад – все в смарагдовій зелені. Мабуть, тут навіть природа допомагала письменнику віднаходити найкращі слова, аби змалювати життя покутських селян, бо саме про них і писав. Вже 75 літ як він помер, а новеліста такого рівня українська земля не народила й досі. 14 травня виповнюється 140 років від дня його народження.Дитину продали, щоб вберегти від смерті
Народився Василь Стефаник у Русові, де й прожив останні 26 років до своєї кончини. Його батько був багатим селянином. Але Стефаники не тутешні – прапрадід письменника був запорізьким козаком. Його син Теодор закупив у Русові землю, збудував хату, одружився. Та усі хлопчики, що народжувалися, помирали. Коли на початку XIX століття народився Лука, мати, боячись, щоб він не помер, продала його через вікно, а викупила через двері, заплативши за дитину волом. Й донині Стефаників у селі кличуть Продановини (і про Василя казали: «А це Семена Продановиного син»). У цій хаті жив і Семен, Василя Стефаника батько. Та в 1911 році під час пожежі все згоріло. Друга дружина Семена врятувала лише подушку, в якій, як виявилося, були зашиті гроші. За них Семен побудував кращий будинок, на якому тепер є меморіальна дошка про те, що тут народився відомий письменник.
Батько хотів, аби син був вченою людиною, а тому без нарікань віддав його до Ягелонського (Краківського) університету, найстарішого і найвідомішого у Європі, здобувати освіту доктора, хоча витрати на навчання були чималі. Семен тримав волів, яких возив спродувати до Відня. Повертаючись додому, заїжджав до сина у Краків і залишав йому гроші. Василь Стефаник завжди мав елегантний вигляд, одягався у найкращих кравців. Та робота доктора не лежала йому до душі, і він покинув навчання, перебравшись до Відня, де писав свої твори. Батько не підтримав сина у виборі і відмовився допомагати йому матеріально. Але мати, яка так віддано любила свого Василя, знаходила спосіб, щоб йому допомогти. Вона йшла до Семенового брата Івана і просила, аби той переніс до себе частину збіжжя. Брат ніколи не відмовляв і тримав це в таємниці, бо Оксану, добру душею жінку, рідня і прислуга дуже любили. А згодом Іван приходив до Семена і запитував, чи той, бува, не продасть збіжжя. Вантажив на його підводу його ж збіжжя і віз на базар. Виручені гроші приносив братовій.

Камінний хрест і досі нагадує про Степана Дідуха
Довго Василь не приїжджав до батька, не спілкувався з ним – після смерті матері образився, що той до року одружився. Аж 1908 року, коли його обрали послом до австрійського парламенту (був ним 10 років, до речі, платня Стефаника, як депутата, була більшою, ніж польського міністра), він навідався до своєї хати. Його дружина Ольга Гаморак, дочка священика Кирила, надзвичайно прогресивного чоловіка, була з сусіднього села. Стефаник жив деякий час у тестя. А у 1910 році батько купив йому вісім моргів землі (трохи більше п’яти гектарів) на тому кутку, який так подобався синові у Русові. Допоміг і ліс звести.
Стефаникова хата, якій уже сто літ, збереглася до цього часу в гарному вигляді. Оцинкована покрівля виблискує й донині. Нема тут лише стайні для коней і корів та стодоли – під час колективізації їх за день розібрали і забрали до колгоспу. А частина саду й досі плодоносить. Навіть ніколи не могла уявити, що їстиму черешні, посаджені самим Стефаником!
Із північного боку, якщо вийти на галерію (так тут називають відкритий ганок), видно навіть камінний хрест! Той самий хрест, який поставив Степан Дідух (Іван – герой «Камінного Хреста»), коли від’їжджав до Америки шукати щастя для своєї родини.
А ще з галерії видніється село Торговиця, куди Стефаник не раз ходив до свого друга письменника Леся Мартовича. Він любив тут влітку сидіти на лавці й милуватися краєвидами. А взимку – на кухні біля пічки, де приймав усіх селян з їхніми радощами і болями. До нього вони тягнулися звідусіль, як до свого парламентаря від Галичини в Австрійському парламенті (обирався від Городенківського повіту і частини Тернопільщини) і до людини, яка розуміла і могла дати мудру раду.
А в побуті Василь Стефаник був вимогливим і до себе, і до рідних. Обідали усі о першій годині і не пізніше, якщо ввечері хлопці запізнювалися на вечерю, то кухарка не мала права потім їх годувати. Дуже був акуратним, а тому любив порядок. Коли треба було білити у хаті чи щось підремонтувати, від’їздив до Снятина, а жінки, які збиралися до цієї роботи, за день усе робили й наводили лад. Ввечері письменник повертався у чисту хату, яка й зараз вражає своїм комфортом.
Меблі збереглися, є й ті, які дружина привезла як придане. В кабінеті усе так, як було при його житті. Середній син Кирило був директором від часу створення музею 18 травня 1941 року аж до 1987 і добре знав, як усе було при батькові. Навіть умивальник стояв у кабінеті: спеціально облаштована миска з ковшичком для води і місцем для рушничка. Діти часто зранку бачили в кабінеті батька встелену папером підлогу – це були ті листки з написаним, що не подобалося письменнику. В цій хаті, здається, й досі витає Стефаників дух…
Могила письменника на пагорбі старого кладовища. Поруч поховані найстарша сестра, мама, батько і дружина середнього сина. У Василя Стефаника було три сини. Найстарший Семен – довголітній голова Львівського облвиконкому. Вийшовши на пенсію, працював директором музею Франка у Львові, похований на Личаківському кладовищі. Середущий Кирило був директором музею Стефаника, похований неподалік батька. Наймолодший син Стефаника – Юрій, покинув Русів 1944 року і проживав в Канаді у Едмонтоні. Помер 1985 року, а через рік дружина за його заповітом привезла прах до Русова. Юрій просив розсіяти попіл по балці – горб, який оточує хату з півдня. Та родина вирішила, що краще, коли спочиватиме на певному місці біля батька. Правнуки Олеся і Василь Стефаники приїздять до прадідівської хати, допомагають її підтримувати, висадили тут новий сад.
Це прикарпатське село Русів, де народився великий Майстер слова – не лише мальовнича частинка України, а й гордість українців!
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Івано-Франківська область

• Нравится
•