***
– Бабо Настю, а що вам чоловік на ювілей подарував? – зі сміхом причепилася до неї продавщиця.
– А тобі, дівко, аби жартувати та зубами виблискувати. Які вже подарунки у 70 літ, – відповіла. – Аби Бог здоров’я ще давав – та й вистачить.
Двері у сільський магазин рипнули, і до прилавка підійшов Микола. Ласа до новин молодичка тут таки переключилася на нього:
– Як ви, діду, поживаєте? Сумуєте, напевно, за жінкою, вже ж півроку як померла?
Микола лише плямкнув невдоволено і скосив очі на Настю. Але вона зосереджено вкладала у торбу хліб і ніби й не чула нічого.
Через кілька днів вони знову зустрілися у магазині, потім знову. Продавщиця вже не зачіпала стареньких, але у колі подруг хихотіла:
– Уявляєте, баба однією ногою вже на тому світі, а перед дідом ще причепурюється! Бачили б ви, як вона при ньому хустку на голові кокетливо поправляє. Оце старі дають жару!
***
На День Перемоги для колишніх фронтовиків у клубі давали концерт. Якось так вийшло, що Степан із Миколою сиділи поруч, розбалакалися, а згодом й пішли чарчину-другу пропустити в честь свята. Гостювали у Степана. Настя, як вісімнадцятка, бігала туди-сюди, подавала на стіл та припрошувала гостя дорогого.
– І хороша ж в тебе жінка, Степане, – завів раптово мову гість. – Мені б таку! Ой, дивись, ще відіб’ю…
– Ну то забирай, – пхикнув на те Степан. – Мені вже набридла.
Наступного ранку Степан зрозумів, що то були не жарти. В дворі стояв віз, поруч походжав Микола, а Настя пакувала свої речі. Чоловік від такого дива й слова не міг промовити. І ще довго ошелешено дивився услід возу, на якому пановито сиділа його Настя з новим чоловіком.
Село гуділо, як у вулику, коли дізналося, що Наська офіційно розлучилася зі Степаном. І ледь не перекинулося від звістки: баба Настя з дідом Миколою взяли шлюб! Розписалися у сільській раді!
От уже люди попокрутили пальцями біля скроні. І наплювалися спересердя. Ніяк їм не вкладалося в голові, що і в такому віці любов трапляється.
***
Минуло п’ять років. За цей час відійшов у вічність Степан. Ховала його Настя з дочкою. Щоправда, і Микола на похорон прийшов, а потім довго не розмовляв із Настею, за те, що місце на могилках біля Степана залишила. А жінка, знай собі, мовчала: за п’ять років, відколи живе, жодного доброго слова від його дітей не почула. Та якщо порівнювати, то вона у молодості зі своєю злючою свекрухою каталася як вареник у сметані. Чоловікові діти, дарма що самі передпенсійного віку, ладні були її зі світу збути. Напосідалися старому на вуха і вносили смуту. І дід починав воювати: то не такого борщу наварила, то така-сяка, на пенсію його фронтову спокусилася…
– Геть здурів на старості чи що? – сердилася і собі. – Та я ж від такого самого фронтовика забралася до тебе!
***
І знову люд гудів і гомонів. Баба Наська забралася від Миколи, повернулася у свою хату та ще й на розлучення подала. Сказала, що на старості хочеться тиші і спокою, а не війни і скандалів. А що діду діти перемили мізки – то нехай перебираються і доглядають його самі!
Певно, добряче бабі Насті Казанівські залили сала за шкіру, бо коли помер Микола, вона навіть на похорон не прийшла. Живе тепер одна, 90 літ нівроку…
Юлія САВІНА,
Рівненська область
Comments: |