Григорій Слива: «Найбільше досягнення у житті – збудована церква»

Головний лікар Рівненського обласного госпіталю для інвалідів Великої Вітчизняної війни Григорій Слива – відомий чоловік в краї. Знаний своїм професіоналізмом, завзятістю до роботи та патріотизмом. А ще він дуже цікавий співрозмовник. 14 травня у Григорія Онисимовича – 60-річний ювілей. Тож напередодні «Вісник+К» зустрівся із ювіляром. Згадували дитинство, говорили про досягнення і плани-мрії. Зараз – слово імениннику!
Піонером і комсомольцем не був
– Деякі члени моєї родини були вислані у Сибір, – розповідає Григорій Онисимович. – Певно що, мови про це в сім’ї було багато, і зовсім не в підтримку совєтів. Тож ані піонером, ані комсомольцем я не був. У ті часи такі вибрики коштували дорого. Наприклад, коли я уже в 16 років закінчив школу і претендував на золоту медаль, перед отриманням атестату у мене з’явилася «четвірка», а директор написав таку характеристику, що мені була одна дорога – в тюрму! Дати нагороду підлітку, який змалку йшов проти системи, було немислимо. А я хотів конче в інститут, та ще й медичний. Тоді батько, вперше у житті, пішов за мене заступатися. Мовляв, з якого дива сина зробили бандитом? Тож мій класний керівник написала іншу характеристику, і я поїхав підкорювати Тернопільський медінститут. Як зараз пам’ятаю, нас було дев’ять чоловік на місце, проте я вступив з першого разу. В районі став сенсацією! Закінчив лікувальний факультет. Відпрацював у сільській амбулаторії три роки. Потім 16 літ трудився лікарем-ендокринологом в обласній лікарні і ще шість – у реанімації при відділенні гострих отруєнь і гемодіалізу.

Де паслися корови, тепер ошатний госпіталь
– У 1999 році я прийшов на місце головного лікаря цього госпіталю. Побачив – жахнувся. Територія не обгороджена, фури їздять, корови пасуться, собаки гоняться, мотоцикли гуркотять – не госпіталь, а проїзний двір. А тут же по 5000 людей в рік лікується. Засукав рукави, і при підтримці тоді ще губернатора Рівненщини Миколи Сороки, який воістину підняв на толоку всю область, ми взялися за відбудову. 2003 – рік розквіту нашого медичного закладу. На 13,5 гектарах «виросло» ціле село із 50 будиночків-палат для пацієнтів. Кожен має люксові зручності і всі комунікації. Відтоді до нас постійно приїжджають із оглядом гості. Я колись нарахував, що в рік до мене навідується до 70 делегацій з усього світу. Особливо були вражені росіяни, навіть два ордени мені вручили: Олександра Невського ІІІ ступеня та «Честі і слави».

«Вболіваю за Україну»
– Моїм найбільшим досягненням у житті я вважаю збудовану на території госпіталю церкву. Уже через півроку, як я приступив до обов’язків головного лікаря, відкрив невеличку капличку у корпусі. Пам’ятаю, що у першому хресному ході із освяченням госпіталю нас було аж… четверо разом зі священиком. Така тут була духовна руїна. Проте згодом наша церква набула сили, полюбилася не тільки відпочиваючим, а й мешканцям Клевані. Тож, у 2008 році ми вирішили будувати новий храм. І знову, чи то Бог так дає, толокою взялися за справу. Вдячний за підтримку всім, особливо голові облдержадміністрації Василеві Берташу.
Вболіваю за Україну. І дуже мрію побачити той час, коли вона нарешті підніметься і випростається. Весь світ заздрить українцям, бо вони найроботящіші і найкрасивіші, а по-справжньому і хвалитися нема чим. Хвилююся за госпіталь. Його називають еталоном турботи про ветеранів (не тільки фронтовиків, а й учасників усіх локальних воєн і воїнів УПА) – тож нехай би працював у такому ж темпі і надалі.
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•