Стриптиз у Гадюківці
Продовження.
Початок у №№12–15
І він таки підстеріг Алку, як виходила з клубу, де інспектувала підготовку сцени до стриптизу. Здавалося, що тут складного – встановити звичайну жердину, довкола якої показуватиме своє мистецтво Алка, це ж не дім зводити, і навіть не хліва, але Славко Сисунь, ініціативний гадюківський завклуб, добряче пошкріб свою лисину й помотався, доки зміг налагодити процес. Ну, та не був би він Сисунем, якби не зміг ту чортячу жердку прилаштувати там, де слід, і так, як слід. Алка була задоволена, крутнувшись довкола неї для проби кілька разів. І не роздягненою, в джинсовому брючному костюмчику, в неї це вийшло так захоплююче й сексуально, що в завклуба засвербіло в животі, а з рота потекла слинка. «Ох, чортиця!» – мовив уголос, і Алці, схоже, цей комплімент колишнього наставника сподобався, бо вона дзвінко засміялася.
З клубу Алку проводжав Сисунь аж до самого повороту на її вулицю, і в Митроні знову забракло духу підійти й перевірити, чи пам’ятає вона славну їхню спільну юність. Ноги його прикипіли до землі, а руки до штахет, якими був огороджений сільський магазинчик-бар.
«Та що це зі мною коїться?!» – подумав у відчаї, ледве стримавши руки, щоб не вирвати з огорожі штахетину й не розтрощити її об Сисуневу лисину, що блищала поруч розкішної Алчиної гриви шовковистих каштанової барви кіс.
То були ревнощі. І не лише до плюгавого завклуба, котрий замість нього йшов поруч нев’янучої мрії Митрониної юності, а й до всієї Гадюківки, що через кілька днів зможе насолодитися прекрасним тілом, яким свого часу недонасолодився він. Та що там казати, Митроня так ні разу і не побачив свою кохану оголеною. Оті грайливі обійми, що дозволяла йому іноді Алка в посадці чи ввечері, коли проводжав її з клубу, так розпалювали нещасного парубка, що не знаходив собі місця. А дівчина, крім невинних дитячих, можна сказати, загравань, Митроні більше нічого не дозволяла. Хоч і мала щодо свого морального обличчя, як говорили колись, не вельми гарну в селі славу – завдяки своїй матері. Алка була в неї одиначкою-байстрям, зростала без батьківського суворого ока й твердої руки. Тож хіба могла Краков’ячиха, гуляща й ледаща повійниця, із якою не могли витримати більше року спільного життя п’ять чи шість чоловіків, виховати нормальну дитину, тим більше дівчинку? Яблуко від яблуні далеко не закотиться – судили гадюківці, бачачи, як уже біля чотирнадцятирічної Алки крутяться парубки з масними очима. І поговору байдуже було, що тими «парубками» був один-єдиний Митроня, якого «мала хвойда» тримала на такому суворому посту, що він аж казився. Правда, матусині гени іноді прокидалися в дівчиськові чортячим звабливим блиском в очах, але як той блиск повернути собі на користь, недосвідчений серцеїд Митроня не знав, хоч спроби сякі-такі, звичайно, були.
Якось улітку він, Алка, її на рік менша подружка Ірка Горобчиха та Митронин сусід і Алчин однокласник Васько на прізвисько Песик грали на березі річки в карти.
Вони сиділи на старому дірявому рядні, яке Песик прихопив із хліва, в затінку молодого вільшаника, що розрісся мало не до самої води. Дівчата були в коротеньких сукенках, і їхні засмаглі ноженята каламутили розум юним парубкам. Особливо Митроні, погляд якого розривався між картами й Алчиними вповні сформованими дівочими принадами. Не диво, Алці тоді вже йшов шістнадцятий рік, і вона вже давно виросла з кістлявого дівчиська в струнку й гнучку красуню з розкішними стегнами, ладненькою дупцею та тремкими динями в пазусі. Формувалася їй під стать і мала Горобчиха, вона була, правда, трохи нижчою на зріст, але стегна також уже мала дебелі й пазуха напнулася добряче. Але до її стегон і пазухи Митроні було байдуже, в Ірчиних принадах пасся Васько Песик.
Микола ШМИГІН
Далі буде
| Comments: |
