Матері десяти дітей відмовили нирки

На сухенькій долоні Любов Копанчук тримає нагороду Матері-героїні. Її вона отримала до Дня Незалежності у 2005 році. Хоч і каже, що п’ятеро дітей у неї радянських, а п’ятеро – українських, але за кожного однаково серце болить. А найбільше за Оленку, за життя якої боролися в інституті Амосова. Багатодітна мати настільки переживала за свою кровиночку, мала настільки сильний стрес, що й сама занедужала – і тепер без апарату штучної нирки не може обійтися.Чотири роки на колесах
Маленька худенька скромна жіночка нас зустріла привітно. Каже, що якби приїхали в інший день, то, може, і не застали б вдома. Адже двічі на тиждень вона із села Личини їздить у Камінь-Каширський на апарат штучної нирки.
– Ніколи не думала, що доживу до такого. Адже народила десятеро дітей, і ніколи ніяких проблем з нирками не було, – розповідає Любов Борисівна. – Працювала в колгоспі ветлікарем, трудилася на своєму господарстві. А зараз життя в мене вже четвертий рік на колесах. Спочатку півроку чоловік супроводжував до лікарні, а зараз сама добираюся. Деколи, як набридне, думаю: «Чи треба їздити на гемодіаліз?» А потім інша думка наздоганяє: «Але ж живу...»
Четверо дітей Копанчуків вже покинули батьківське гніздо. Троє з них знайшли свою долю у Раковому Лісі, звідки родом їхня мама. Шестеро живуть ще з батьками.
– Утримуємо чимале господарство, – каже Микола Олексійович. – Діти неліниві – допомагають, адже всі вже після школи, а роботи в селі нема. А дружина аби жила, ми її бережемо...
– Та яка з мене вже господиня з першою групою інвалідності? Приїду з гемодіалізу, день відлежуюся. Хіба що прання в машину закладу, щось їсти зготую. Влітку спозаранку, коли ще нема сонця, можу помалу грядочку сполоти... Ото й вся робота. Правда, дуже вишивати люблю. От і зараз доньці на придане рушник вишиваю, – зізналася жінка.
...Проблеми почалися в цій родині, коли в Оленки виявили хворобу серця. Дорога довела батьків аж до інституту Амосова, де її двічі оперували.
Жінка занедужала   після пережитого стресу
– Були ускладнення, однак все, дякувати Богу, минулося. Добре, що при інституті є благодійний американський фонд, який допоміг нам з грошима на операцію, – продовжує багатодітна мати. – А так ми б не впоралися – забракло б заощаджених коштів. От після пережитого, після тих стресів, я й сама почала худнути, втрачати свідомість. А потім на кілька тижнів взагалі паралізувало. Виявили захворювання нирок. Довелося лікуватися, заново вчитися ходити. Спочатку на гемодіаліз їздила в Ковель, згодом в – Камінь-Каширський. Спасибі лікарям, повернули мене до життя. Добре, що ми не платимо за штучну нирку, бо давно по світу з торбами пішли б. Приїжджають в Камінь-Каширський на гемодіаліз люди ще й з Любешова та Ратного. Поки чотири години очиститься кров, я читаю. До речі, вашу газету «Вісник». Хоч хворію, а цікаво, що в світі, Україні та нашій області відбувається.
Сьогодні Копанчуки живуть весняними клопотами: наводять лад на подвір’ї, обрізують виноград та готуються до посівних робіт. Щоб накрити стіл на дев’ять ротів, треба добре потрудитися. Але господар, посміхнувшись, при цьому каже: «Аби здоров’я!»
Марія ДУБУК, Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•