Стриптиз у Гадюківці
Продовження.
Початок у №№12, 13
Сьома уявив Вовкову жінку, як вона крутиться довкола тички зі своєю балією замість сідниці й загигикав.
Доки вони так собі перегигикувались, у Гадюківку вповзла величезна хура, крита синім брезентом, з донецькими номерами. Ледве не черкаючи бортами огорож на вузьких вуличках, машина прогуркотіла на центральний гадюківський майдан і заглохла між клубом і сільською радою. З кабіни вистрибнули двоє кремезних чоловіків і стали порядкувати, готуючись до напливу клієнтури. То були скупники або міняйли (на помідори чи кавуни) картоплі. Вони промишляли по селах району, торг ішов не вельми, але зачувши про гадюківське шоу, негайно примчали туди.
Міняйли не прогадали: не встигли ще й розташуватися на новому місці (у центрі села, якраз біля того самого клубу, де сексуально розкута Краков’ячка збиралася привселюдно зняти із себе лахи), як до хури вервечкою посунули з картоплею гадюківці, транспортуючи мішечки хто тачкою, хто велосипедом, а місцевий п’яндилига Льонька Шкалик, котрий давно пропив і велосипеда, і тачку, припер мішка на власному горбу. Гадюківці гадали, де він міг узяти ту бульбу, адже город Шкаликів, що дістався йому в спадок після смерті матері, заростав бур’янами вже десятий рік. Льонька був сільським пролетарем, мешкав у старій, ще дідівській хатинці, де з меблів стояли тільки стіл, ослін під стіною, дві табуретки та ліжко, – також усе ще дідівське, дерев’яне, ексклюзивної ручної роботи. Донедавна були там ще і такі самі старі, побиті шашелем, шафа для одягу та кухонний мисник-буфет, але він збув їх за 150 гривень якомусь заїжджому диваку. Той трухлявий непотріб на очах у здивованих сусідів, назвавши незрозумілим словом «раритет», дивак повантажив на причепчик свого «Фольксвагена» й повіз до міста. Проводжаючи заздрісними поглядами шлейф куряви, що потягнувся за ним, не один тоді гадюківець пошкодував за поквапливе рішення палити хатній мотлох.
Привезли під вечір два мішки на одній тачці і Вовк із Соплюком: бравада бравадою, а й вони були живими людьми, крім того, хлопами ще в чоловічій здатності, тож і їм кортіло скуштувати стриптизу на живо, а не з телеящика, в якому голі цицьки та сідниці давно вже набили оскому. І хоча ще тільки-но була середа, а шоу Алчине заплановане на неділю, гадюківські любителі полунички вирішили здати картоплю заздалегідь, бо ж раптом у заготівельників скінчиться готівка, де тоді грошей у селі роздобути?
***
Митроня Барбух, попоравши худобу, до хати не квапився, хоч там уже досі була готова вечеря, а попоїсти він любив. Дістав з кишені засмальцьованої, надто на рукавах, захисного плямисто-зеленого забарвлення куртки (ця військового крою верхня одяганка останніми роками цілковито витіснила із сільського гардеробу традиційні радянські куфайки) сигарети, запалив, почвалав на вулицю й сів на лавочці біля своїх воріт.
Митроні було тридцять років, і досі він жив собі тихим спокійним сільським життям: тримав конячку, орав нею клапоть свого земельного паю, сіяв на ньому для худоби ячмінь та овес, а для сім’ї та для заїжджих міняйл садив бульбу, влітку їздив у Білорусь або Москву чи Пітер на заробітки, довгими осінніми та зимовими ночами стругав зі своєю молодицею нащадків, і цей усталений круговорот, можна сказати, чоловіка влаштовував. Все одно в нього, простого селюка, без освіти і впливових родичів, іншого вибору не було.
Микола ШМИГІН
Жінка Митронина, Сонька, хоч і потлустіла за вісім років їхнього шлюбу помітно, все ж личком була ще нічого та й у любощах задніх не пасла, а головне, господинею ладною вдалася: і в хаті в неї чисто завжди, і город зіллям не заростав ніколи, і наварити-напекти вміла гаразд. Чом таку жіночку не любити? І Митроня любив. Може, навіть і занадто, бо вже троє «митроньчат» бігали по хаті, а невгамовна Сонька недавно і про четверте нібито натякала. Любив Митроня Соньку досі без ніяких сумнівів у душі і незрозумілих тривог у серці. І от у село приперлась ота лярва Алка й отим своїм паскудним стриптизом нанівець зруйнувала і сімейну, а найголовніше, душевну ідилію Митроні Барбуха.
З Алкою Митроня ходив разом до школи. На два класи дівчина, правда, меншою була, та того було не досить, щоб Митроня ще в дев’ятому не втюрився в неї, як то кажуть, по самі вуха, тим більше що ходити до школи в Боголюбівку (бо в Гадюківці тоді була тільки початкова) разом доводилося (та й повертатися додому без Алки Митроня собі не дозволяв).
Митронине кохання Алку не те, щоб захопило аж так, але й зовсім байдужою до хлопця дівка не була. Дозволяла іноді йому навіть, коли йшли через соснову посадку, пофліртувати, тобто помацати себе в інтимних місцях, але не більше. У неї були тверді, як недостиглі яблука груденята, і та їхня відчутна твердість, що обпікала через Митронині долоні все його спрагле єство, спливаючи в пах наелектризованою млістю, не забулась і досі.
Це Митроня зрозумів позавчора, коли випадково зустрів на вулиці Алку. Вона пройшла повз нього, не впізнавши. Що ж, минуло більше десяти років, як вони не бачилися, могла і забути. Тим більше, Митроня таки змінився добряче: з цибатого тонкошийого хлопчиська, котрий бігав за Алкою, як приблудне цуценя, став огрядним дядьком та ще й пику полінувався поголити вранці, щетина дводенної давності симпатій не додає. Алка ж зосталася майже такою самою, подорослішала хіба трохи та стегна покрутішали, та пазуха побільшала відчутно. А от хода таки змінилася: дівчиною-школяркою вона несла свою струнку поставу, мов лань, а теперки йшла, ніби дика кішка на полюванні підкрадається до своєї жертви, вихилячись і вигинаючись усім тілом, а особливо тим, що нижче спини. Не жінка, а левиця справжня.
Микола ШМИГІН
Далі буде
| Comments: |
