Своє майбутнє бачить у боксі

У цього юнака дуже гарна посмішка. І очі. А в них ховається сум. Десь далеко, у самому закутку. І хоча цей двадцятирічний хлопчина у розмові жодного разу не поскаржився на життя, йому нелегко. І лише завдяки своєму впертому характеру та підтримці тренерів Василь Поліщук став цілеспрямованим спортсменом.
Мама народила Василя, коли їй було лише… 15 років. Хоч і сама ще була дитиною, та не позбавила життя первістка. Саме за те, що мама подарувала йому життя, син і нині їй вдячний. «Я не засуджую її за те, що вона віддала мене в інтернат. Якою б вона не була, що б не зробила, але це мама. Біблія говорить: «Прощай ти – і тобі будуть прощати», і на таких християнських принципах побудоване наше життя. Скажу одне, іноді я радію, що став сиротою, бо набагато більше ціную те, чим інші нехтують. Мені не треба багато грошей, я хочу багато друзів. Хочу, щоб мені завжди чогось не вистачало, тоді я матиму до чого прагнути», – мудро розмірковує цей хлопець. Про роки навчання у Володимир-Волинській школі-інтернаті у Василя найтепліші спогади, адже саме тут він познайомився зі спортом. З першого класу записався на секцію боксу. Три роки дітей морально налаштовували на перемогу. Василь показував гарні результати, тож, коли став старшим, почав брати участь у змаганнях. А коли в школу-інтернат на роботу прийшов Сергій Тимощук, одразу забрав кмітливого та спритного хлопчину на індивідуальні тренування. Так Василь потрапив у спортивно-юнацький клуб «Любарт».
– Прикро, що наша держава загнала спорт у підвали. Лише на ентузіастах, людях, по-справжньому закоханих у свою справу, він і тримається. Спільними зусиллями робили ремонт, щоб було де тренуватися. Щоб поїхати на змагання, треба шукати спонсорів, бо держава не ви-діляє коштів. Добре, що до проблем спортсменів з розумінням ставиться мер Володимира-Волинського Петро Саганюк, підтримують засновники «Гербор-холдингу», – розповідає Василь.
Розмовляю з цим юнаком і дивуюся його недитячій мудрості та філософії. Найріднішою людиною для нього є молодший брат. У хлопців свого житла нема, і поки вони мешкають у Володимир-Волинському соціальному гуртожитку. Про дім клопочеться Василь і сподівається, що завдяки боксу зможе з часом його отримати. Окрім занять спортом, Василь навчається на денному стаціонарі політологічного факультету у Волинському національному університеті імені Лесі Українки.
Завдяки спорту Василь об’їздив усі куточки України, побував і за кордоном, тож не дивно, що поза рингом він себе не уявляє. Не одну перемогу він здобув на змаганнях, відстоюючи честь України. «В 17 років отримав звання майстра спорту. Звичайно, я нічого б не досяг без своїх тренерів, які не лише мене вчать, а й підтримують морально, дають поради. За це я їм дуже вдячний», – каже хлопець.
Правда, зізнається Василь, був у його житті період, коли думав, що доведеться забути про спорт. Хлопець потрапив в аварію. Були важкі травми нирок, і лікарі переконували, що варто відмовитися від боїв.
– Але було бажання перемогти недугу. Я нікуди не спішив, приходив у клуб, дивився, як всі тренуються, розминався сам і таки знову вийшов на ринг, – радіє Василь.
Тож попереду нові перемоги та досягнення, але найголовніше у житті, вважає юнак, у будь-якій ситуації залишатися людиною.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото автора

• Нравится
•