20 літ пара сплавляється річками, але в різних катамаранах

Річки Карпат, Карелії, Полярного Уралу підкорили лучани Бочарови – вже двадцять років спільним захопленням подружжя є небезпечний водний туризм, до якого залучили і сина. Сплавлятися бурхливими річками з підступними порогами – це те, без чого не уявляють свого життя. Тому щороку на травневі свята вирушають до карпатського Черемоша, а у перші осінні дні мандрують до далекого Уралу.
– Ще у 80-х у підвалі своєї п’ятиповерхівки ми обладнали спортзал, – розповідає заступник директора Луцької міської централізованої бібліотечної системи Ніна Іванівна. – Чоловік тоді працював на автозаводі, зробив гантелі, тренажери, драбинки. Спільний спортзал і не міг нас потім роз’єднати.
Змолоду Ніна підтримувала чоловікове захоплення: із задоволенням їздила не тільки на риболовлю, а й навіть на полювання. А згодом разом з іншими (такими ж недосвідченими) студентами вперше сплавлялася річкою аж у Карелії.
– Чому так далеко?! – дивуюся.
– У нас вдома висіло фото Карелії, де колись побував Ігор. Її природа мене настільки вразила, що поїздка до цієї землі стала моєю мрією. З того часу вже чотири рази там сплавлялися (навіть брали сина, тоді ще п’ятикласника), сім разів – річками Полярного Уралу, щороку карпатським Черемошем, Південним Бугом. Щоправда, у нас є негласне правило: разом не сідати в один катамаран.
– Якісь туристичні забобони?
– Та ні, – посміхається, – мали необережність сісти поряд, то весь похід з’ясовували стосунки: чому так пройшли, а не інакше… А з чужими людьми, нехай це і друзі, мусиш бути стриманим. Так сталося, що через проблеми з ногами чоловік вже не міг йти в далекі походи, тому відпускав мене саму.
– А ревнощі? – жартую.
– Він знає, що я з надійними людьми, ми одне одному довіряємо. А жінки тих чоловіків теж спокійні, кажуть: «Якщо з Ніною, то добре». Коли я поверталася з першої такої подорожі, Ігор зустрічав мене з квітами і зізнався: «Надо было, чтоб ты в поход пошла, чтоб я понял, как тобой дорожу». Допомагає мені в усьому, разом розробляємо маршрут. Навіть коли стоїть фінансове питання, то щось вирішуємо не купувати, аби я знову змогла вирушити у похід. Чоловік у мене – молодець!
Тому не дивно, що навіть подарунки один одному вибирають незвичні: килимок для намету, рюкзак, туристичні чи рибальські спорядження... Ніна Іванівна досі зберігає білі ковзани, які їй чоловік подарував тридцять років тому. За все подружнє життя лише раз засмагали на морі і, як каже пані Ніна, подякували одне одному за такий нудний відпочинок. Відтоді жінка для себе вирішила: коли буде стара, тоді й лежатиме на пляжі, бо не зможе сплавлятися річками. Проте у житті був період, коли не мали змоги вирушати у далекі мандрівки. Ніна Іванівна зізнається, тоді і відчула, що стає чоловікові та синові нецікавою, їм нема чим пишатися. Тому вирішила будь-що знову піти в похід. З подорожі повернулася з масою вражень – і знову завоювала симпатію чоловіка.
– Мені цікаво Ігорю описувати подорож, а йому цікаво слухати.
Ніна Іванівна захоплено ділиться враженнями про красу полярного сяйва, пригадує, як їх гостинно приймали і сибірські українці, і ханти у своїх юртах, як у вишиванках разом з росіянами святкували наш День Незалежності, зізнається, як страшно пережити першу ніч у наметі серед тайги, коли покинув вертоліт і лишаєшся без зв’язку зі світом… Але навіть і такі ситуації, коли, без перебільшення, треба виживати, а за «сусіда» доводиться мати ведмедя, того варті, щоб щороку їхати за гострими відчуттями.
– У травні разом знову збираємося на Черемош, а восени – у Карелію, звідки почалося наше захоплення. Залишилась непідкореною нам лише одна річка на Полярному Уралі з виходом в Північний Льодовитий океан.
Але це вже інша історія…
Олена ПАВЛЮК
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•