Стриптиз у Гадюківці
– Чув новину? У Гадюківці буде стриптиз! – так, чи приблизно так, перемовлялися парубки довколишніх сіл одного звичайного сірого осіннього дня. Вони потирали схвильовано долоні, гострячи лижі до тамтешнього клубу, де найближчої неділі намічалося незвичайне для сільського життя видовище.
Гадюківка – це колишня назва невеличкого сільця Сонячне, що загубилося серед перелісків нашого району. За совєтів була мода перейменовувати негарні та буржуазні назви на гарні й соціалістичні. Ніби від цього і життя тамтешніх колгоспників мало змінитися на краще. Нова назва Гадюківки важко приживалася й існувала практично суто в офіційних паперах.
Дівчина з Гадюківки працювала в Києві у стриптиз-барі, приїхала до рідні чи то у відпустку, чи то її з того бару витурили, отож у плані прилучення сексуально затурканих земляків до цивілізації чи, можливо, задля розкрутки свого бізнесу в рідних пенатах і вирішила дати сеанс. Не безкоштовно, звичайно, бо ж потрібно було і сільський клуб орендувати, і місцевій владі на лапу дати, щоб дозволила провести цей революційно-вибуховий захід.
– Це ж буде масовий наплив народу, – шкріб потилицю Іван Іванович Шульгавич, голова Гадюківської, тобто Сонячної сільради. – Чи витримають стіни нашого старого клубу?
– Та витримають! – запевнив завклубом Славко Сисунь, старий, аж лисий, парубок і головний дерибанщик гадюківського стриптизу. Алка Краков’як, себто та сама стриптизерка, колись ходила на хореографічний гурток, який вів у школі тоді ще не лисий Славко. Алка була найпластичнішою з усіх гуртківців, і завклубом, котрий сам колись мріяв танцювати принаймні в хореографічній групі хору імені Григорія Верьовки, але далі районного ансамблю не просунувся, пророчив їй столичне майбутнє навіть вище омріяного Верьовки. Як бачимо, пророцтво танцюриста-невдахи майже збулось: Алка завоювала столицю, але трішки в іншій номінації. Дерибанити ж її стриптиз завклубом узявся не тільки через давню до неї прихильність, а суто з меркантильних причин. Пропонуючи угоду, колишня учениця назвала дуже привабливу орендну плату. Отже відмовитися від таких легких грошей завідувачу закладом, на ремонт якого вже років п’ять ніхто навіть і не обіцяв жодної копійки, було б не просто великою дурістю, а й професіональною недбалістю.
Так і сільському голові, можна сказати, своєму босові, Славко аргументував. Іван Іванович і без його слів це добре тямив, але потилицю шкребти не полишав. А як до цього в районі поставляться? Голова був ще партійної закваски, тому думку вищого начальства не звик ігнорувати. Порадитися з головою адміністрації не завадило б. А якщо заборонить? Висковзне з пальців куш, крім того, Івану Івановичу і самому кортіло дуже побачити Алчині знади.
У кабінеті їх було троє: окрім знайомих Івана Івановича та Славка, надував тлусті червоні щоки Петро Квасюк, тамтешній дільничний інспектор, з погонами старшого лейтенанта міліції на опасистих широких плечах, що рвали кітель. Квасюк був ще не старим чоловіком, але досвідченим «ментом» і грозою всього кримінального елементу (принаймні він так думав), адже йшов стопами заслуженого свого батечка – Терентія Квасюка, котрий прослужив в органах сорок років, дійшовши з рядового патрульного аж до майора. Останні тридцять з них Квасюк-старший був незмінним гадюківським дільничним, дочекався, доки Квасюк-молодший закінчить школу міліції, й передав чадові свою вотчину. Старого Квасюка дражнили в селі Куркулем.
Микола ШМИГІН
Далі буде
| Comments: |
