Микола Герук: «Думав, буду терапевтом чи окулістом, а став судинним хірургом»

Микола Герук
Про роботу талановитого судинного хірурга, завідуючого відділенням судинної хірургії Волинської обласної клінічної лікарні Миколи Герука наша газета вже не раз писала. Але саме сьогодні, 24 березня, у день його ювілею, якось не личить говорити виключно про судини та венозну недостатність. Тож вирішили поспілкуватися з Миколою Григоровичем про основні віхи його життєвого шляху.– Ви народилися у селі, в сім’ї колгоспників. Чому обрали медицину та ще й таку складну спеціалізацію?
– Можна сказати – випадково. У Ківерцівське медучилище я вступив тільки тому, що воно було близько від батьківської хати. І лише там прийшла і любов, і захоплення професією, яку так несподівано обрав. Потім, навчаючись у Тернопільському медінституті, навіть думки такої не допускав, що буду хірургом. Та ще й судинним. Ні! Я себе уявляв терапевтом або фізіотерапевтом і вже на крайній випадок – окулістом. Але якось, будучи на третьому курсі, асистент кафедри хірургії спитав, хто з нас закінчив медучилище, і забрав мене на операцію допомогти. І я йому асистував, відповідно, долею пацієнта дуже серйозно перейнявся. Бігав до нього щодня, оглядав, аж трусився над ним. Відтоді хірургія перемогла терапію – і я перевівся на цю спеціалізацію. А вже судинним хірургом я став тільки тому, що не захотів «переїжджати» зі своїм відділенням нейрохірургії, де проходив інтернатуру, в інше приміщення. Якраз тоді в обласній лікарні відкрилося відділення судинної хірургії, куди я у 1981 році і потрапив. Останніх 13 років я очолюю його і з 1986-го є незмінним головою профкому. Правда, була у мене перерва на три з половиною роки: з 1982 по 1986 був головним лікарем Луцької міської лікарні. Проте згодом написав заяву і повернувся до своєї практики.
– Чому ваші сини не пішли по стопах батька?
– Старший спочатку ніби й планував податися у медицину, але згодом передумав. А от менший ще загодя сказав, що він не хоче, аби його постійно, так як батька, серед ночі з ліжка піднімали і в лікарню викликали. Дійсно, у нас немає вихідних і свят. Хірургія хоч і жіночого роду, але любить мужчин. І залишаються в ній тільки ті, хто віддається справі сповна.
– Тобто ви не шкодуєте, що обрали саме такий шлях?
– Ні, абсолютно. Це моє, я нічого іншого робити не вмію. У лікарні днюю і ночую. Люблю свою роботу, люблю пацієнтів, люблю їм допомагати, ставити на ноги. Я отримую від цього задоволення.
– І справді, я не один раз чула від людей вдячні відгуки про ваше напрочуд дбайливе ставлення до хворих.
– Я завжди згадую із теплотою і вдячністю мого першого вчителя, нині покійного Степана Івановича Лиська. Людина із великої літери. Це він навчив мене тепло ставитися до пацієнтів, знаходити спільну мову з колегами. Він не заробив медалей і не ганявся за ними, він був простий, відданий своїй справі, трудяга. І тепер вже я веду таку ж «політику» у відділенні, прошу своїх хлопців не про нагороди думати, а бути людьми перш за все… Також хочу згадати добрим словом і подякувати своїм вчителям саме по судинній хірургії – це Олексій Григорович Лень та Октябрина Георгіївна Суботіна.
– Миколо Григоровичу! Прийміть наші найщиріші вітання з нагоди 60-річчя. Зичимо вам міцного здоров’я, злагоди та гармонії у сім’ї, всіляких гараздів у вашій нелегкій роботі. Нехай удача вам завжди посміхається, а мрії збуваються!
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область