Копав-копав криниченьку, а викопав… скарб

Підпис відсутній

Підпис відсутній

Нині багато з’явилося в Україні чорних археологів. Копають скрізь, не гребуючи навіть і колишніми кладовищами. Все шукають... А шукати таки є що, бо і я відкопав сімейні коштовності. І смішно, і грішно, бо натрапив на них зовсім випадково. Хотів дідову криницю відродити, а там... Та, зрештою, все по порядку...a
Обдаровував дружину
Мій покійний дідусь дуже любив мою теж нині вже покійну бабусю. Батько розповідав, що вона була, як пані. Ще б пак! Бо таки з небідного роду. Хоч і працювала, але ж таки й відпочивати вміла. Жила родина на окраїні села. Дід до роботи був гарячий. В руках все кипіло. Мабуть, ще й хотів довести тестеві, що і він зможе статків нажити, що не голодранець. З’являлися гроші – дід обов’язково прикупляв землю. Казав: “Земля – то все: нагодує, обігріє, озолотить”. І таки мав рацію. Бо з кожним роком родина заможнішала. А тут ще й із Варшави приїхали інструктори і сказали, що наші західні землі підходять для розведення овець. А що таке вівці? То і корисне м’ясо, і вовна. О, ті бабусині кожухи, які вони шили удвох з дідусем, а потім ще й по шкірі робили вишивку, і зараз зберігаються (два!) у моїй просторій київській квартирі. Мій малий (та який він малий, вже двадцять п’ять!) захотів домашній музей. Ну і нехай – треба берегти минувшину. Вже півсела старого мотлоху перетягнув. А те село, з якого проросло моє коріння, мені сниться... Бо багато про нього розповідав мій тато.
...Так-от, овець таки в наших краях розвели. Взявся за це мій дідусь. Створив кооператив. Всі в селі були зайняті роботою. Чи випивали, як тепер? По неділях після служби в храмі ходили до шинку і могли дозволити собі кварту горілки. Старий єврей припрошував купити ще, але тоді люди знали міру. Та навіть за це баба діда сварила, казав мені батько. Все до-рікала, що не личить господареві, та ще й з трьома дітьми, вештатися по спокусливих закладах. Після чергового бабиного прочухана дід підкручував вуса і десь зникав, а під вечір привозив гостинець. Або намисто, або перстень, або сережки. Бабуся одягала свої скарби тільки по святах, коли йшли до когось в гості чи на богослужіння. Заздрісні сусідки улесливо говорили: “Ох і балує тебе Дмитро, ох і балує. Якось аж гидко...” А бабуся була на язичок гостра й відповідала: “Гидко, як від горілки смердючий прийде... А що гарне – те не гидке. А прикраси ще й онукам дістануться”. І як у воду дивилася...
За роки дід збільшив свої статки. Нова хата під бляхою, гарний сад, кілька коней, вівці, та й землі розширилися. Але все майно забрали в колгосп, коли на західно-українські землі прийшла радянська влада. Коні тепер орали розкуркулені поля, які колись були дідовими. Муляла око комуністам і хата. Але стояла вона на окраїні села. Школу чи клуб з неї не зробиш. А от в Тимішка хороми забрали під читальню. Його переселили в меншу хату-пустку. Ох, і горював він. Скосила хвороба, не витримав – і через рік Тимішка не стало.

Все, що нажив, забрали у колгосп, а діда – до Сибіру
А дід Дмитро наш був, як кремінь. Зціпивши зуби, терпів. Записався в колгосп, доглядав вівці. Свої і ще трьох господарів. Тварин стільки, що ледве вмістилися в кошару. Знав їх по кличках. Баба на льону працювала. Свої коралі-намиста не носила. Боялася, що і їх заберуть. Діда доля згодом загнала в Сибір. Якийсь ненависник-заздрісник нашептав владі, що в нашій родині залишилося золото-срібло. Приїхали з району – і давай діда допитувати, де подів куркульське “барахло”. А той відповів, що давно розпродав. Повірили чи ні, а таки зіслали його на чужину. Перед від’їздом з хати зникли коштовності. Навіть бабця не знала, де поділися. Дід обняв її і шепнув: “Дістануться нашим онукам...” З того заслання так і не повернувся. Де його кості – не знаю. Так би хотілося їх повернути в Україну. Але скільки таких господарів по чужих світах знайшли спочинок? І ніхто їх вже не поверне на рідну землю.
Бабуся сама дітей на ноги поставила. Важко було, батько мені розповідав. Особливо в селах. Тож як випала нагода податися в місто, два бабиних сини і донька не упустили можливості стати городянами. Здобули освіти і проживають у Києві. А баба у тій просторій хаті зосталася сама. Гамірно було влітку, бо ми малі, її онуки, як горобці, обсідали стареньку. Вона тримала козу, яку ми навчилися доїти. А надвечір лазили в курник і вишукували ще теплі курячі яйця. А малі курчата... Ми так любили їх доглядати. Потім бабуся нам у Київ передавала молодих півників. Буль-йон – пальчики оближеш.
Я завжди з теплотою у своїй затишній київській квартирі згадую про нашу милу бабцю. Вона навіть на старість не втратила своєї вроди. Я любив дивитися на красиве бабусине обличчя, акуратно прооране борозенками-зморшками. Коли її не стало, ми все одно влітку приїжджали до оселі. Якось підлаштовували хату, обкошували подвір’я. Однак з роками ці подорожі припинились. Коли мені стукнуло сорок п’ять, потягнуло до села, з якого моє коріння. Я приїхав на свій куток, де пройшло босоноге дитинство, і вжахнувся. Бляха на хаті провисла, кропива заглядає в чорні, вже й без шибок вікна, старий сад наполовину всох. Дерев’яна криниця обвалилася, замулилася, і там вже не було води. І мені стало гірко. Я дав слово, що відроджу це гніздечко. Оскільки двоюрідних братів і сестер маю немало, зідзвонилися і вирішили навести лад на дідовому та бабиному подвір’ї. З’їхалося нас в село аж семеро. Жили в напіврозваленій хаті, купували в селян харчі. А потім я подав ідею розкопати колодязь, бо ж не годиться возити воду від сусіда бідоном. Запросили на консультацію старого копача криниць, закупили цементовані круги. І почали копати... Спина боліла, руки нили, але ми вирішили за день із роботою справитися. І коли вже було вивезено чимало землі, моя лопата дзенькнула об якийсь залізний предмет. Думали, може знахідка з війни, тож обережно розгортали грунт. Коли ж докопалися, то виявилося, що це залізний ящик. Від часу він поржавів. “Що там?” – пульсувала думка. Я довго морочився з тим ящиком, але таки відкрив. І яким же було моє здивування, та й усіх моїх братів та сестер, коли ми побачили там намиста, персні, сережки. І я пригадав, що мій батько розповідав про бабусині прикраси, а потім говорив, що вони десь зникли. Видно, дідусь, коли його відправляли в Сибір, жбурнув їх у колодязь, що й дружина не знала. Схоже, відчуття, що нажите важкою працею таки повернеться в родину, його не підвело. Родинний скарб дістався онукам через багато десятиліть. Ми полюбовно розділили ці старі цінні речі. І раділи, і плакали... Пом’янули померлих. Ще з більшим завзяттям взялися за відродження хати. Дах перекрили, стіни укріпили, подвір’я обгородили, багаторічних квітів понасаджували, старі фруктові дерева викорчували, а нових насадили. Тепер є куди приїжджати відпочивати влітку. А цього року навіть Новий рік святкували в селі. Так добре було. Може, пройде час, і хтось із наших переїде сюди жити?
Дмитро КРУГЛЮК,
Волинська область

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>