Куренівський потоп забрав життя двох сотень людей

Про Куренівський потоп у ті часи знали лише потерпілі, випадкові свідки та особи, хто волею чи неволею був задіяний у ліквідації його наслідків. Від широкого загалу влада традиційно такі випадки приховувала. Промовчало центральне телебачення, радіо, мовчала преса. Утім, в одній газеті через два тижні все ж таки промайнула скупа інформація…Селевий вал висотою шість метрів ринув на оселі
“Аварія сталася внаслідок помилок, допущених у проекті, – писала  31 березня 1961 року  “Правда Украины” (центральний орган Компартії УРСР), –  і порушення технології виконання робіт спеціалізованим управлінням №610 Мінбудівництва УРСР, що призвело до великої насиченості водою нижніх шарів намиву й зосередження значної кількості води у верхів’ях яру… Особи, винні у аварії, притягуються до відповідальності”.
Про саму ж аварію, практично, нічого конкретного не було сказано, ні, тим більше, про число її жертв. А воно, те число, було вражаючим: зі слів тодішнього хазяїна УРСР, першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, записаних у мемуарах “Справжній суд ще попереду”, самих загиблих налічувалося майже двісті осіб, і понад двісті поранених.
Що ж сталося похмурого сірого ранку на одній зі столичних околиць із поетичною назвою Куренівка 13 березня 1961 року внаслідок “прорахунку проектантів і порушення технології управлінням №610”?
Річ у тім, що яр, про який згадується у газетній вирізці, це ніщо інше, як сумноз-вісний Бабин Яр, де під час Другої світової війни фашисти розстрілювали  небажаних для їхньої окупаційної політики осіб, у тому числі і тисячі київських євреїв. І ось цю, скажімо так, місцевість-меморіал столична влада надумала перетворити на своєрідний відстійник відходів від розташованих поблизу цегелень. Яр перекрили дамбами й почали закачувати пульпу – глинисту суміш, розраховуючи, що колись вода піде в землю, глина залишиться, затвердіє, і замість яру утвориться рівна місцина. Але, як і з іншими авантюрними планами в СРСР (добре, хоч сибірських рік не повернули), нічого путнього не вийшло, а лиш призвело до великої біди.
Початок березня видався того року дощовий. Лило майже щодня. Аж доки 13 числа не розмило дамбу, що стримувала наповнений смердючою жижею Бабин Яр, і височенний селевий вал (очевидці казали – до шести метрів) ринув на людські оселі.
Дівчинка не впізнала спотворену маму
“Картина була жахлива, – пише у вищезгаданій книжці Петро Шелест. –  Все залито водою, мулом, піском на 2,5-3 метри. Люди рятуються на дахах будинків… Я тут проїжджав за 15-20 хвилин до катастрофи й випадково не втрапив у неї… Ко-місія виявила попередньо: зруйновано близько ста будинків, затоплено трамвайне депо, ливарний завод. Тільки в диспетчерській депо знайдено 58 трупів… Усі рятувальні роботи закінчилися на другу добу, а територію очищали до липня”.
А ось що побачив і записав у щоденнику інший свідок – нині відомий столичний режисер і політик, а тоді звичайний київський студент Лесь Танюк: “Записую пізно вночі, ледве приходячи до тями. Здається, все тіло відгонить  смородом, одяг не піддається пранню – викидаю… Греблю прорвало вночі. Люди подзвонили до міськради – жоден черговий не відгукнувся. Коли повідомили голові міськвиконкому Давидову, той кинув трубку: “Нє мєшайтє спать, крєтіни!” Якийсь міліціонер, обляпаний грязюкою, кричав, що в трамвайному депо, може, ще є люди: “Нада аткапывать!” Але солдати нас туди не пустили. Їх уже привезли стерегти… Мала дівчинка, років семи, кричала: “Там моя мама! Спасітє єйо!” Маму вже відкопали, лежала спотворена поруч, дівчинка її бачила й не впізнавала… Одного чоловіка ми зняли з вивернутого дерева. Як він міг туди видертись – одному Богові зрозуміло. Мовчить, дивиться безглуздими очима й плаче…”
З цих емоційних рядків зрозуміло, що Танюк з однокурсниками, почувши про катастрофу, кинулися на поміч, попри те, що подібні добровольці  в епіцентрі лиха були небажані. Через що наступного дня в інституті обіцяли навіть вирахувати з нього за поламану лопату, яку він лишив на Куренівці. А коли студенти почали розповідати, що на власні очі бачили там мертвих, директор почав кричати,  звинувачуючи у наклепі “на рідну радянську владу”, за яку він “таких гадів, як вони, топив у Чорному морі”…
В наступні дні потрапити на Куренівку вже було непросто: район оточили військові, їхніми ж силами, в основному, і проводилося очищення території від мулу, пульпи та інших нечистот. “Забороняють фотографувати! А на нас, добровольців, дивляться як на ворогів”, – записав у щоденнику Лесь Танюк, порівнюючи картину, яку довелося тоді побачити, з пеклом.
Оскільки головною причиною техногенних катастроф є так званий людський фактор, то спробували знайти винуватців і Куренівського “пекла”. Найпершим кандидатом  спочатку був вищезгаданий голова виконкому (а по-теперішньому – мер) Давидов. Його навіть хотіли вже судити, але натомість у квітні знову призначили “керувати” столицею. Подейкують, завдяки протекції все того ж таки Петра Шелеста. Принаймні, у мемуарах Шелест зізнався, що справді був проти засудження Давидова, але це нібито не впливало на його долю. Колишній перший секретар, очевидно, все ж таки злукавив, бо і суд, і прокуратура була під безпосереднім контролем партії, намісником якої він тоді був.
Невідомо, чи самому Давидову, чи в компанії з однодумцями, чи з підказки “верхів” задумалося зробити з Бабиного Яру смертоносне болото над житловим районом –  таку собі модель Київського моря, яке нині, насмоктавшись радіації з Чорнобиля, нависає над столицею. Вину ж усе одно списали на “помилки проектантів”, тобто “стрілочників”.
Микола Шмигін

• Нравится
•