У колгосп забрали навіть… нужник

88-річний житель села Пнівне Камінь-Каширського району Іван Швед ніколи не був націоналістом та дисидентом, тільки вчив поліських дітей українській мові. Головні події життя сільський вчитель відображав у віршованій формі – своєрідний поетичний щоденник літ минулих у 12 книгах.Вбили за торбинку зрізаних колосків
Велика кімната заставлена книжковими полицями, на яких українська та світова класика.
– Про людей іноді кажуть: народився в сорочці, а я – в овечому кожусі, – посміхається пан Іван. – На різдвяні свята 1923-го зібралися мої батьки у сусіднє село до діда Йосипа. Запряг батько пару коней у сани, але серед поля несподівано зірвалася хурделиця, а в мами розпочалися пологи. Тато розгорнув солому на санях, розстелив кожуха. Як акушер, прийняв пологи, а пуповину перегриз зубами. До дідуся в гості поїхали уже втрьох.
Коли розпочався Голодомор, Іванкові виповнилося дев’ять років. Колгосп на полі посадив картоплю, а селяни вночі викопували ці бульбочки. Тиміш Поперечний у торбу нарив картоплин, його спіймали і четвертували. Семена Гороф’янюка вбили за торбинку зрізаних колосків, очі викололи, бо казали, що в зіницях відіб’ється зображення і їх розкриють. Та й серед цього жахіття траплялася радість. Весною 1933-го наша корова привела теличку. І стала для нас корова – життя основа. Окрема епопея – створення колгоспу. Найпершими записалися сільські бідняки. А далі вже взялися за таких господарів, як наш батько. Ми мали коня, плуга, культиватора, борони, три десятини землі. На батька наклали величезний податок. Якось повернувся тато, змарнілий і похмурий: “Жінко, діти, пробачте мені, я мусив вступити в колгосп”. Ми, як побачили батькові сльози, то й самі стали голосити. Наступного дня до нас прийшли голова колгоспу, партійний секретар і місцеві активісти. Розібрали клуню і обору, забрали реманент і всю худобу. І пояснили, що вони все усуспільнили. Дійшла черга і до вбиральні. Мама плакала і просила: “В мене маленькі дітки, ще потопляться, не забирайте хоч нужника”. У 1937-му я закінчив сім класів. Щоб стати студентом Бердичівського педтехнікуму, треба було пред’явити довідку, що мене відпускають на навчання. Прийшли ми з мамою в колгоспну контору. Бухгалтер відразу заявив, що довідки не видасть: “В колгоспі треба робочі руки, а Іван хоче втекти”. Мама розплакалася, стала перед ним на коліна, розшнурувала черевики, цілувала ноги і благала: “В мене один син і чотири дочки. Дівчата залишаться працювати в колгоспі”. Довго вона перед ним стояла на колінах, але таки вимолила ту довідку. Якось у технікумі на літературному вечорі побував Максим Рильський. Я прочитав свій вірш, він зацікавився: “В тебе, синку, є Божий дар, я тобі допоможу”. Запросив приїхати до нього, я навіть побував у Києві, але зустрітися тоді не вдалося. Цей вірш читав не тільки Рильський, але й “літературознавці” з НКВС. Мене на допити викликали. Але розпочалася війна – і їм було не до мене. Про свої фронтові дороги я видав книгу “Тривожна зима 1944-го”.
Безпартійний директор
– Після війни порадили їхати на роботу у Західну Україну, – пригадує Іван Никифорович. – У 1948-му направили у село Пнівне директором школи і вчителем української мови. Заочно навчався у Московському інституті іноземних мов. Справа дійшла до екзаменів, треба було пред’явити партійний квиток, а його в мене не було. Тоді надумав поступати у Літературний інститут, адже хотів стати письменником. Непогано все складалося. Тільки до того моменту, коли запитали, скільки років я у партії. Дізнавшись, що безпартійний, навіть не прийняли документи. Працював директором школи аж до визначної дати, яку вшановував весь світ, все прогресивне людство, як тоді писали,  – посміхається Іван Никифорович, – до 100-річчя з дня народження Леніна. Жодних підстав зняти з посади не було. Але я не вписувався у райкомівську звітність – єдиний в районі безпартійний директор школи. Ніяк причепитися не могли: фронтовик, але чомусь в комуністичну партію вступати не хоче. Приїжджали комісії, навіть шифер на школі рахували. А тоді пригадали, що в мене виразка і треба лікуватися. Працював вчителем української мови та літератури.
Іван Швед і своїх дітей виховав достойними людьми: син Володимир – кандидат філологічних наук, працює перекладачем у німецькому посольстві в Києві. Донька Леся – перекладач на радіо “Німецька хвиля”. На Волині живе Ігор, який очолює відділ культури та туризму Камінь-Каширської держадміністрації.
– Батько для нас був і залишається взірцем, – розповідає Ігор Іванович. – Ми росли серед книг і перечитали всю татову бібліотеку. Саме завдяки такому вихованню кожному з нас вдалося чогось досягнути у житті.
Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
Фото автора

• Нравится
•