Через 17 років подружнього життя народила четверню

Перебуваючи у відрядженні на Коломийщині, дізналися, що у селищі Печеніжин є унікальна сім’я: восени 2007 року місцева вчителька Оксана Кучирин народила четверню. Щоб поцікавитися, як живеться батькам та їхнім трирічним діткам, завітали до цієї незвичайної родини.Після святих місць виявили причину бездітності
У будинку Кучириних четверо трирічних діток бігають, стрибають, плачуть, сміються, кричать – у хаті стоїть такий гармидер! “Ці діти – ласка Божа, – посміхається надзвичайно втомлена мама. – Не віриться, що страхи позаду і я це пережила”.
…Іванка, Миколку, Василька, Даринку подружжя Кучириних чекали довгих 17 років. Хоча у сім’ї було все: любов, просторий будинок, власний бізнес. Попри невтішні вироки лікарів, безрезультатне лікування, Оксана, якій минав 39 рік (а чоловікові 44), не полишала надії народити. Вирішила відвідати святе місце у Зарваниці на Тернопільщині і разом з іншими прочанами три дні пішки йшла 120 кілометрів. А згодом зі знайомою, яка теж не мала дітей, поїхала до Свято-Анненського жіночого монастиря у село Вашківці на Буковині. Там до Анниної гори веде стежина, по якій жінки колінкують. Від наступної поїздки ця ж знайома відмовилась: мовляв, не готова, бо не має сильної віри. “А молитва без віри не те”, – переконана Оксана. Цікаво, що коли вона була у паломницькій поїздці, наснилася… своєму гінекологу. І нарешті, лише після відвідання святих місць, з’ясувалася справжня причина бездітності, яку не могли виявити стільки років!
Коли Оксана завагітніла, до будинку прилетіли лелеки
Щоб народити дитину, Оксані запропонували штучне запліднення. До речі, поки Кучирини їздили до лікарні на різні обстеження, сусіди бачили над їхнім будинком лелек і навіть сфотографували. Оксана тоді про себе усміхнулася: вже знала, що вагітна.
– На п’ятому тижні УЗД показало, що буде трійня, а через два тижні – четверня! – розповідає жінка. – Ми з чоловіком були в шоці: нарешті є шанс і його ніби нема. Бо інформація про багатоплідну вагітність, яка, до речі, в мене проходила легко, вкрай негативна. Лікарі застерігали, що діти не будуть ходити, говорити, лякали церебральним паралічем, сліпотою, розумовою відсталістю… Тому нам пропонували вийняти двох, щоб інші двоє були здорові. Але я противник абортів. Тим паче лікар, який мав робити редукцію, сказав, що видалити два плоди, не зачепивши інші, неможливо – діти ніби оберігали один одного.
Через рік після паломницьких ходів Оксана народила четверню: близнюків Миколку і Васька та двійнят Іванка і Даринку. Пологи приймали в Києві 100 спеціалістів, біля лікарні чергували чотири реанімобілі! Адже четверня – один випадок на два мільйони.
– Було таке враження, що народжує англійська королева, – пригадує багатодітний тато Василь Кучирин. – Медики були в холі, в коридорах, на подвір’ї, в операційній. Спочатку прийняли діток, які народилися з вагою трохи більше кілограма, потім рятували маму. У Києві нам дуже допомагав професор В’ячеслав Камінський, потім він до нас у Печеніжин приїздив.
З кожним іменем дитини своя історія. Повертаючись з Помаранчевої революції на свято Івана Золотоустого, тато Василь потрапив в аварію і дивом залишився живим. Тому коли через три роки в цей же день у Кучириних народилися дітки, старший син став Іваном. Миколу назвали на честь святого Миколая, Васька – щоб був ще один Василь Васильович, Даринку – так захотіла мама. Кожному обрали по дві пари хресних батьків. Обов’язково у день народження дітей тато й мама йдуть до церкви сповідатися.
І раніше, і тепер доглядати за малечею так само важко. “Легко не було ніколи”, – каже Оксана. Раніше допомагали щодня по дві няні, а тепер одна – тричі на тиждень. Бо встежити самій мамі за дітками непросто. Поки розмовляємо, одного просить сісти, другого знімає зі стільчика, третього перевдягає, четвертого голубить, бо вже плаче…
– Вони всі різні, – розповідає Оксана. – Близнюки більше між собою дружать, не хочуть Іванка до себе брати, тому він з Даринкою бавиться. Буває, коли близнюки стають в профіль, можна помилитися. Крикну “Вася!”, обертається Колюсь. “Ну, вибач, – кажу, – мама трохи сплутала”.
– Кожний день ми тряслися над дітьми. Було перемогою, коли вони почали самі дихати, ссати соски, піднімати голову, сидіти, ходити, говорити… – сміється тато. – То Даринка, то Васько, то Іванко, то Миколка. Оце найбільше щастя.
Олена ПАВЛЮК,
Івано-Франківська область
Фото автора

• Нравится
•