П’яний зацькував темношкірого чоловіка бійцівським собакою
Підпис відсутній
Можливо, в нашому провінційному місті випадки расизму траплялися і ра-ніше, але таких кричущих фактів, як це трапилося з Германом Б., одним із бізнесменів Хмельницького, власником мережі магазинів з продажу продуктів харчування, ще не було.
…Свого часу за програмою обміну студентами Герман закінчив наш університет, тоді ще ХТІПО. Потрапивши в Україну з рідної Ефіопії, він довго благав батьків забрати його додому. Ніхто його, зрозуміло, не забрав. З тих пір минуло 20 років, і він все ще живе у Хмельницькому, де у нього родина, маленька донька-першокласниця і власний, доволі розкручений бізнес.
“Розпочав його Герман з маленького кіоску, де торгував цигарками й жуйками, – каже адвокат Наталія Шустіна. – Але він досить хороший економіст, і справа почала розростатися й дуже скоро досягла солідних обертів. Бо як клієнт одного із банків він був оцінений кредитним комітетом на мільйон доларів”.
Зрозуміло, що все, що він мав з бізнесу, чоловік вкладав у свою сім’ю, створивши для неї рай на землі. Будучи цілком впевненим, що на Україні це безпечно.
«Україна не для тебе»
І все би було добре, якби не його колір шкіри. І не криза. Уявіть собі похмурі непоказні дев’ятиповерхові будинки і його дім посередині – справжній палац зі сходами, прикрашеними квітами, і з магазином на першому поверсі.
І наші люди, замучені кризою та безгрошів’ям, щодня змушені були бачити, як виглядає його дружина, до речі, українка, його дім, магазин... І порівнювати все з тим, що є у них, звичайних українців, які не мають ні роботи, ні надії отримати її в найближчому майбутньому. Зрозуміло, яку напругу викликав достаток Германа майже у кожній родині.
“Зранку він поїхав додому за документами, – розповідає Наталія Шустіна. – А через годину – дзвінок: “Наталія Іванівна, я не можу прийти... Мене побили”. Виявилося, що біля його будинку гуляв п’яний сусід з великим бійцівським псом. Побачивши Германа з дипломатом та в краватці, сусід спустив собаку з повідка”.
“Слава Богу, він був у наморднику, але збив мене з ніг, – розповідає Герман. – А хазяїн, продовжуючи нацьковувати собаку, повторював: “Чорно…, ти маєш знати своє місце. Україна не для тебе”. Це бачили люди, але підійти до собаки було страшно. Хвилин 20 пес валяв мене по землі, доки я, нарешті, не заблагав забрати його і поговорити по-чоловічому”.
Але щойно Герман встав, як сусід вдарив його головою в обличчя, а потім кулаком знову збив з ніг. В результаті – черепно-мозкова травма і попередження, що жити йому в Хмельницькому ніхто не дасть, і нехай він їде в свою Ефіопію.
Як розповів Герман, виявляється, провокації були й раніше, але він дипломатично уникав сутичок і мовчки терпів образи. Так, кожен вечір, коли гасли ліхтарі, до його будинку, навколо якого, згідно з планом забудови, паркан ставити не можна, зносили і висипали сміття. В його казковому будинку від ударів ногами були розбиті стіни, фарбами на них були написані всілякі непристойності. Мало того, невідомі паскудили у нього попід вікнами. Однак побиття і цькування мсом стало сигналом, що в “гостинній” Україні жити небезпечно.
“Герман звернувся до суду із заявою, що його стрес та моральне пригнічення вартують п’ять мільйонів гривень, – каже Наталія Шустіна. – Саме за такі гроші він залишає в Україні бізнес “п’яним” українцям, які зможуть жити в його домі і вести його бізнес. Я зв’язалася з Києвом, нині нас підтримує управління у справах біженців. Цей випадок буде оприлюднено в центральних засобах масової інформації, так що нема нам чого ховатися. Геноцид в Україні є”.
«Чорна, чого ти сюди приперлася?»
Це саме підтверджує і керівник азербайджанської діаспори у Хмельницькому Сімзар Самєдова. На Хмельниччині дівчина живе вже 20 років, приїхавши сюди з батьками у чотирирічному віці. “Чимало азербайджанців приїжджають в Україну, – розповідає Сімзар, – бо в селах у нас на батьківщині заробити дуже важко. Отож, люди тут працюють на базарі, а зароблені гроші відправляють додому. Але міліція щосуботи і щонеділі приходить на ринок, вимагає документи. А в них є лише папірець, на якому в Москві їм поставили печатку. Зрозуміло, що їх забирають в міліцію: “Дві тисячі – і ви вільні”. І так щоразу. Немає різниці, чи ви сьогодні платили їм, назавтра до вас знову підійдуть. Вони добре знають іноземців, які тут живуть, тому підходять до тих, хто не має прописки. І це стосується не лише азербайджанців.
У нас, в Азербайджані, такого немає, і хохлом вас ніхто не назве. Навпаки, якщо приїде українка, то всі підуть дивитися, захоплено ахаючи: “Яка гарна!” Місцеві підходять, пропонують показати історичні місця, радять, де краще сфотографуватися.
Сама я змалечку живу в селі поблизу Хмельницького, а мене до сьогодні називають чорною. А ще – чуркою, чурбаном, чорно…
“Чорна, чого ти сюди приперлася?” – чую майже кожен день”.
Ліна ПОДІЛЬСЬКА,
м. Хмельницький
| Comments: |
