Республіка У селі Ільпибоки
{mosimage}У той час, коли було проголошено Українську Народну Республіку самостійною державою, подібна незалежна міні-республіка створилася у селі Ільпибоки Демидівського району. Її ініціатором став тутешній житель Павло Гурський, учасник урочистостей з нагоди проголошення Акта злуки 1919 року у Києві. У селі діяв український загін самооборони, який протягом декількох років протистояв різним окупантам-зазіхальникам. Ще й досі Павла Гурського добре пам’ятають і передають з покоління у покоління дивовижні перекази.У мирний час орали, у воєнний – стріляли
– Мій дід Павло Гурський вирізнявся богатирською статурою, мав два з лишком метри зросту, – розповідає жителька Ільпибоків Ганна Харчук. – Коли читав у церкві “Псалтиря”, то на півкілометра його голос чувся. Мав унікальну пам’ять, був найосвіченішим у селі. Служив на легендарному кораблі “Потьомкін”.
Моя бабця Марія змушена була терпіти постійні чоловікові роз’їзди – до Варшави, Львова, Києва. Дід зачасти брав участь у збройних сутичках. Одного разу під час облави його врятувала… могила. Розуміючи безвихідь, дідусь на польському цвинтарі вліз до склепу і там просидів декілька днів, доки поліція не вибралася із села. За часів Речі Посполитої Павло Гурський чинив спротив, за що й потрапив до тюрми у Дубні. Тоді дружина пішла провідувати його. А коли повернулася додому, очам своїм не повірила – чоловік вже вдома. Він влаштував у казематі вибух, а доки варта з’ясовувала, що й до чого, подався через поля додому.
У рідних Ільпибоках Павло Гурський створив загін самооборони, який забезпечував спокій усій громаді, незалежно від того, який режим панував у державі – австро-угорський, совєтський, польський. Гурському підпорядковувалося до сотні чоловіків, котрі могли у будь-який момент зібратися та дати відсіч ворогу. Під час Першої світової війни у траншеях залишилося чимало гвинтівок, багнетів, патронів, тому зі зброєю проблем не було. Загін мав навіть два кулемети.
Одного разу стрільці Гурського поранили польського вершника. Рана молодого польського вояка виявилася не смертельною. Гурський був хоч і суворим командиром, але наказав відвезти полоненого до лікаря, щоб той дістав із плеча кулю.
Загін Павла Гурського проіснував до осені 1920 року. Довідавшись про умови Ризького договору, співставляючи реальність ситуації і силу польського війська, командир дійшов до висновку, що подальше протистояння безглузде. Аби зберегти людям життя, він дає наказ про розформування загону. Зброю ж наказує приховати. Мовляв, до сприятливіших часів.
Поляки відпустили, совєти заслали до Сибіру
Польська влада заарештувала Гурського. Суд відбувся у Любліні. Як свідків тоді викликали чимало бійців загону самооборони. Один з них – Трохим Гончарук – згадував, як у своєму заключному слові Гурський навіть звинуватив польське військо в окупаційній діяльності:
– Ми вас тоді не хотіли і зараз не хочемо! Ми зі своїм військом не йшли на вашу територію, а ви прийшли. То хто ж тоді окупант? Ви винуваті. А совєти винуваті ще більше від вас.
Як на диво, представник польського правосуддя не ризикнув дати підсудному навіть найменшу міру покарання. Українця випустили із в’язниці.
Павло Гурський все ж не став випробовувати долю на волинських землях. Він подався у Радянську Україну. Після переходу кордону радянська влада відразу заарештувала підозрілого: мовляв, за які це такі заслуги польський суд відпустив в’язня. Сфабрикували справу, від якої Гурському “відкараскатися” не вдалося. Але коли арештованого везли у товарняку, він умудрився вирвати із підлоги дошки і пролізти через отвір.
У селі, куди Гурського завела доля, його, хворого, врятувала бабця, котра зналася на травах. Помічаючи його розумові задатки, місцева влада навіть запропонувала Гурському повчителювати у школі. Та недовго тривали уроки української мови. Павла знову вистежили.
Більшовики запроторили патріота до Сибіру. Звідти на батьківщину прийшов якось лист, у якому Павло розповідав про свої поневіряння, сподівався, що йому зменшать строк, мав намір повернутися у рідне село. Але сліди про Павла Гурського назавше загубилися на засланні.
Сергій НОВАК,
Рівненська область
| Comments: |
