Хоч і кажуть, що бари тепер з’являються, як гриби після дощу, однак Микола Видрич переконаний, що зручні комфортні заклади є не скрізь. Збудувати його нелегко, та й оздобити треба вміти. А ще важче пильнувати, щоб тут була дисципліна. Але, зізнається, у його “Хуторку” – порядок, навіть недопалки молодь викидає у смітник, а не де попало.
– Хочу, щоб молоді почувалися в нас затишно. Бо хіба село не заслуговує на комфорт? Однак, на відміну від міста, немає часом елементарних зручностей, – зауважує господар закладу. – Наприклад, одного разу підходить до мене двадцятилітній хлопець і каже: “Миколо, а як твоїм туалетом користуватися?..” (зробив у ньому всі зручності, є електросушка для рук). Тож якщо людям показувати гарне, то вони до нього і прагнутимуть.
Свій бар Микола Олексійович назвав “Хуторок”, бо народився і виріс на хуторі, неподалік Велимча. Родина була великою, у батьків народилося аж 12 діток.
– Правда, не всі вижили. Але десятеро виросло і розлетілося по світу, – каже Микола. – Мені тепер добре: є свій лікар – проконсультує, є серед моїх братів і сестер будівельник, лісник, торговельник, юрист. На хуторі залишилася жити сестра. Тож все частіше, коли приїжджав додому, закрадалася думка повернутися в село. У Бресті в мене свій бізнес. Ми створили білорусько-литовську транспортну фірму, але вирішив залишити її на дітей. А у Велимчі спочатку хотів відродити цегельний завод, однак не вдалося. Потім – реставрувати клуб. Також стикнувся з перепонами. Насамкінець викупив приміщення колишньої музичної школи, все тут розбудував. Доклав і своїх рук немало, щоб навести лад.
Наприклад, для оздоби залів ракушки привозив аж з узбережжя морів, де відпочивав. У барі продумав усе до дрібниць. Навіть зал для танців зробив окремо. Там прохолодно в будь-яку пору року, бо є кондиціонер.
Коронна страва – юшка з риби і плов. Рибу Микола Видрич розводить сам. На батьківському хуторі, де постійно підтоплювало, викопав ставок і вирощує там коропів, щук, карасиків. Каже, що головне у рибі, щоб вона була жирна, солодка і без запаху. Тож коли вивозить її на ринки Ратного та Каменя-Каширського, завжди пише: “Риба із Велимча”, бо переконаний в її якості. Меню закладу складає сам. І ретельно перевіряє, що готують на кухні. Зізнається, що ніколи не піде на те, щоб зменшити порції чи щось там не додати:
– Для мене головне – довіра клієнтів. Раз схалтуриш – втратиш довіру назавжди. Наприклад, якось постачальники привезли неякісне пиво, то наступного разу заставив їх випити по кілька кухлів. Думаю, що більше не наважаться підсовувати неякісний товар. А перевагу надаю простим, смачним і дуже якісним стравам. Звичайно, можемо приготувати все, що побажає відвідувач. З часом навіть планую готувати фіточаї, адже давно захоплююся збором лікарських рослин.
А ще підприємець хоче повернутися до дідівських рецептів страв. Він і зараз не може забути мамин квас із дичок, який стояв у бочці, й кожен, хто приходив в хату, міг його зачерпнути і скуштувати. Хотів через роки і собі такий зробити – де там... Каже, на якість страви може впливати навіть... вода, а ще настрій, з яким готуєш.
– Взагалі в селі ще стільки можливостей... Скажімо, нема у такому великому Велимчі перукарні. Вирішив, що вона повинна бути поряд з баром. Зробив за-чіску – і відразу на торжество, – посміхається господар. – А ще хочу зайнятися зеленим туризмом. Мої друзі з Німеччини та Ізраїлю, котрі приїжджали до мене в гості, кажуть, що потрібно тільки змайструвати будиночки для проживання. Природа в нас гарна, ставок, щоб ловити рибу, є, поїсти можна в барі, варто подумати про полювання і про відпочинок – не так і багато. Тож хочу працювати в Україні. Умови для розвитку бізнесу тут є. Хоч і кажуть, що його вести важко, але якщо чесно працювати, все одно матимеш прибуток. А всі хочуть відразу отримувати надприбутки. Такого в світі нема.
До його закладу приїжджають відвідувачі не тільки з Ратного, Каменя-Каширського, але і з Луцька. Замовлений бар вже і на Новий рік. Микола Олексійович хоче, щоб в закладі не тільки проходили торжества, але й відпочивала малеча.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
Comments: |