Прихистили сироту з дитиною і… заміж видали

Такою Оленка ОРКІШ прийшла в дім Марії КОЗАК чотири роки тому

Олена, або як її всі називають Альонка, вже три тижні жила у новій сім’ї, коли я з нею познайомилася. Пам’ятаю, як вона із дитячою простодушністю розповідала про своє бідове життя, маму-алкоголічку. Як тинялася вулицями та по сусідах, ночувала із братами в копицях сіна, на фермах. Як мати їх голодом морила та на мороз роздягнутими виганяла. Таке от “щасливе” дитинство… На довершення її зґвалтував якийсь п’яний чоловік. Коли вона зрозуміла, що вагітна – пізно було щось робити.
Ось так Альона опинилася у лікарні із маленькою, кволенькою донькою, яку назвала Валерія. За цей час її матір вже позбавили прав і притягнули до кримінальної відповідальності за жорстоке побиття вагітної дочки. Виписуватися Альоні було нікуди, в хаті – притон. Лікарі пошкодували, виділили палату, в якій і оселилася бідолашна дівчина. Якби не ра-йонна газета “Шацький шлях”, яка описала її митарства, невідомо, чи закінчилося б усе так добре. Небайдужі люди відгукнулися, почали зносити у лікарню речі, гроші, одежу, пропонували якусь допомогу. Заходила не один раз до Альони і Марія Козак. Шкодувала дитину, а одночасно й придивлялася до неї. А згодом таки вмовила чоловіка – і вони забрали молоду маму з немовлям до себе додому. Пам’ятається, Марія Петрівна тоді була сповнена оптимізму:
–  Хіба ж вона винна у тому, що народилася в такій сім’ї, – казала жінка. – Будемо вчити її жити нормально, наставляти на шлях істинний. Як у тій приказці: для когось була ледащо – для нас стане працьовитою, для когось хворою – у нас буде здоровою. А Оленчина донька взагалі чудо. Адже ми піввіку прожили з чоловіком, і Бог діток не дав, а тут відразу дві маємо.

«Онучка – то наша з дідом втіха»

З того часу минуло майже чотири роки. І от я на порозі хати Козаків. Чесно зізнаюся, із трепетом в душі задавала своє перше запитання: де ж Альона, як її життя? Боялася почути найгірше: втекла, покинула дитину…
– Все добре. Ми заміж нашу Альонку видали, вже два роки скоро буде! – і обличчя подружжя Козаків засвітилися від неприхованої гордості.
Марія Петрівна із притаманною їй емоційністю розповідає, як вони звикали жити вчотирьох:
– Дитинка у Альони була дуже слабенька. Молока свого мама не мала, розводила якийсь порошок, що лікарі прописали. Як станемо купати малу – серце заходиться: худа, аж синя. А тут ще й медсестра прийшла: похитала головою, мовляв, нічого вже з цієї дитини не буде. У чотири місяці Валерія важила чотири кілограми! Дід не витримав перший. Наказав викинути усю ту хімію, почали молоко купувати, манки-кашки варити. Дівчинка стала рости, поправлятися, агукати. А тепер така щебетуха стала! Вже чотири рочки нашій онучці буде скоро. Нас обіймає, все повторює, як вона нас любить – втіха наша. Ми так привикли до цієї дитини, що варто кілька днів не побачити, як з дідом один поперед одного наввипередки біжимо провідувати.
– А де ж Альона тепер живе? – допитуюся.
– Тут, у Шацьку, але в іншому кінці містечка. Вийшла заміж і пішла в невістки. З Володею познайомилася у лікарні, коли грипом з малою захворіли і їх поклали в стаціонар. Він там працює. І так швидко у них все закрутилося: у грудні познайомилися, а на початку лютого він  вже її забрав із речами до себе. Ось два роки скоро будуть святкувати. Города тримають, господарство. Свекруха не жалується на неї. Навпаки, якось хвалилася мені, що Альонка картоплю покопала і сама всю перебрала, в ліс бігає по гриби та ягоди, все у хаті робить. Молодець! У неї дуже добрий характер. Я навіть зятю про це казала, коли він до неї сватався. Як на мене дід незаслужено гримне, то я кілька днів не буду до нього озиватися і скоса дивитися. А на Альону накричимо, а вона через десять хвилин – як ні в чому не бувало: “Бабо, діду…”  
Навідалася я й до Олени у той день. Вона майже не змінилася. Щиро запрошує до хати, знайомить із донечкою. Перепрошує за Володю, який відмовився спілкуватися і фотографуватися, мовляв, не звик до такої уваги. Сім’я  хороша, стараються, роблять гарний ремонт у хаті.
– Володя збирається удочеряти Валерію, вона його відразу татом признала, – говорить Олена. – Він її дуже любить! Собі не купить, а її балує.
Неозброєним оком видно, що наша героїня щаслива. Після усіх негараздів, думаю, вона це заслужила. І, звісно ж, велика подяка летить у дім Козаків, які не побоялися, ризикнули і приютили чужих дітей. А тепер мають втіху на старість.
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•