Мій учитель, наставник і друг

Ім’я Полікарпа Шафети гриміло у сімдесятих, вісімдесятих і дев’яностих роках. Він був редактором “Радянської Волині”, однієї з найкращих обласних газет України. Її тираж досягнув 240 тисяч примірників. А ще Полікарп Гервасійович на той час вважався одним з найкращих українських публіцистів. Мені випала щаслива доля дев’ять з половиною років працювати під керівництвом Шафети у “Радянській Волині”, а пізніше майже стільки ж – відповідальним секретарем обласної журналістської організації. Хочу поділитися спогадами про цю непересічну людину.
Ой, ті пам’ятні яблуні
Пригадую свою першу практику у “Радянській Волині”. Я вже перейшов на четвертий курс. І послали мене писати про підготовку техніки до жнив у Іваничівський район. Попав тоді у колгосп “Прогрес”. Там працював прекрасний комбайнер Сарабуна. Він уже давно відремонтував свій комбайн, проте зацікавило те, що цей механізатор має багато учнів. Із них вийшли чудові майстри своєї справи. Отож, окрім головного матеріалу я підготував ще й публікацію під заголовком “Плече старшого товариша”. Тоді саме була модною тема наставництва.
На редакційній “летючці” Полікарп Гервасійович звернув увагу на цей опус практиканта і запропонував його відзначити: повісити на дошку кращих публікацій за два тижні. Тоді у нас була така форма заохочення у творчому змаганні. Навіть важко уявити мою гордість. Адже серед багатьох репортажів, кореспонденцій досвідчених журналістів помітили публікацію “зеленого” практиканта. На мене поклали око. Це стало хорошим стимулом у творчості. Через рік мав змогу знову приїхати на практику. А пізніше одержав запрошення у “Радянську Волинь” на роботу.
Моїх однокурсників відправляли в основному у районні газети, а на мене звернула увагу обласна, та ще й така солідна. Відкривалися чудові перспективи. Та не так сталося, як гадалося.
З перших днів у мене справи не заладилися. Найцікавіше було в тому, що чим більше я старався, тим гірше у мене виходило. Розпачу молодого журналіста не було меж. Невдачі і казуси підстерігали на кожному кроці.
Наприклад, один з них запам’ятав на все життя. Один з читачів написав листа і попросив розповісти про нові перспективні сорти яблунь. На наше прохання агроном обласного управління сільського господарства Осадчий дав письмову відповідь. Почерк у нього був ще гірший, як у мене. Друкарки не розібрали назви сортів яблунь і надрукували наугад, я також не перевірив. Так воно й вийшло у газеті.
Якийсь прискіпливий садівник написав обурливого листа в редакцію із приблизно такою заявою: або вас консультують некваліфіковані спеціалісти, або в редакції працюють неграмотні журналісти. Господи, що після цього почалося! Викликав мене редактор. В кабінеті сиділи ще два його заступники. Полікарп Гервасійович був темніший грозової хмари: “Тебе не можна взяти на роботу навіть у Зачепилівську багатотиражку, не те щоб в обласну газету”. Але ця фраза була ще найм’якішою посеред решти.
Ще й досі, коли згадую ту “задушевну” розмову, мороз іде по шкірі. Зате на все життя запам’ятав, що треба кожне слово, яке подаєш у газету, уважно десятки разів перевіряти, щоб не допустити помилки. Так мене навчив мій перший редактор, так я нині вчу молодих журналістів. Тобто одержаний прочухан став уроком на все життя.

Цукор не для самогону…
Ми завжди в редакції захоплювалися вмінням Шафети прив’язати до матеріалу влучний заголовок. До речі, це найважче зробити при підготовці публікації до друку. У редактора ж виходило швидко, образно, яскраво. І завжди з якимось несподіваним поворотом.
Пригадую, готував матеріал про самогоноваріння. Довго збирав факти, аналізував, уже все було готово, а от поставити крапку, озаглавити ніяк не виходило. Написав десятки варіантів, та усі вони не годилися. Бо були прямолінійні, якісь примітивні. І зрозуміло, що редактор усі забракував, а потім несподівано “вистрілив”: “Цукор не для самогону, а для піонерського загону”. Ну що тут додаси чи що викинеш?
І як мені було приємно, що моя публікація була використана при підготовці постанови ЦК Компартії України, пов’язаної із боротьбою проти самогоноваріння. Далеко не всі провінційні журналісти були удостоєні такої уваги тодішніх директивних органів. Вважаю, що тут не останню роль зіграв заголовок, який приліпив до матеріалу Полікарп Гервасійович.
Його начитаність, широкий кругозір викликали у нас захоплення. І найголовніше, що він це вміло застосовував у повсякденній праці. Багато писав матеріалів у газету. Завжди підкреслював, що редактор має бути граючим тренером. І мені часом стає соромно за самого себе тому, що рідко беруся за перо, не виконую настанов Шафети.
Дуже рано пішов із життя Полікарп Гервасійович. Місяць не дожив до свого шістдесят першого року. Майже двадцять п’ять літ очолював “Радянську Волинь”, написав десять публіцистичних книг. А скільки міг ще зробити, створити! На жаль, не судилося. Нам, учням Шафети, дуже не вистачає його доброго слова, порад, підтримки. У ці ювілейні дні давайте згадаємо великого журналіста, чудового редактора, мудру людину.
Євген ХОТИМЧУК

• Нравится
•