Сільська родина підкорює гірські вершини

Вони обоє з дитинства полюбляли висоту. А в юності закохалися в гори. Познайомилися під час туристичного походу, а згодом одружилися. Валентина та Аліслав Столярчуки із села Голишів Рівненського району вже більше 15 років займаються альпінізмом. Їх захоплення розділяє й донька-школярка, яка з чотирилітнього віку разом з батьками ночує у наметах на полонинах.
Альпінізм не лише відпочинок, а й заробіток
Валентина працює викладачем у Клеванському професійному ліцеї. Аліслав – приватний підприємець. Та, як і всі в селі, мають господарку, вирощують картоплю, сіють пшеницю. Але, на відміну від багатьох інших, не забувають і про відпочинок для душі. Часто збирають рюкзаки і їдуть в гори. Вони як ніхто інший розуміють слова Володимира Висоцького: “Краще гір можуть бути лиш гори, на яких ти іще не бував”.
Перший похід Валентина здійснила несподівано для всіх. Прочитала оголошення в газеті, що набирають туристичну групу, і вирішила приєднатися до неї. Оскільки ще в школі була постійною учасницею спортивних змагань, то ж без проблем перенесла важку дорогу. З тих пір стала активно займатися альпінізмом. Саме під час одного зі сходжень і познайомилася з майбутнім чоловіком. Одружилися, й тепер разом підкорюють гірські вершини. Альпінізм не простий вид спорту. Він потребує неабиякої мужності, витривалості, фізичної підготовки, а також професійної майстерності, адже гори не вибачають помилок. Подружжя Столярчуків уже із заплющеними очима може пройти Карпатами, адже кілька років поспіль, поки була маленька Оля, їздили саме сюди. З чотирьох років донечка знала, що таке ночівля в палатках, полюбляла юшку, зварену на вогні.
– Ми зазвичай їздимо компанією – це три подружжя. Маємо спеціальний теплий, але легкий одяг, взуття на товстій підошві, щоб ноги не мерзли, окуляри, які захищають від сліпучого снігу. Альпінізм – дороге задоволення. Один лише карабін, який тримає мотузки, коштує близько ста гривень. А ще потрібні “кошки” – це спеціальні металеві платформи, які кріпляться до взуття й допомагають триматися на льоду. Бо ті вершини, які мають висоту понад чотири тисячі метрів на рівнем моря, вкриті вічним снігом. Підніматися на них дуже важко. Але яку радість відчуваєш, коли таки здолаєш неприступну скелю! А який прекрасний пейзаж відкривається! Ніщо не може зрівнятися з красою засніжених гірських хребтів, – захоплено розповідає Валентина Павлівна.
Та альпінізм не лише дарує їм позитивний заряд енергії, а й заробіток. Як? Жінка радо розповідає.
– Нас просять фарбувати собори, церкви, бо звичайні робітники цього робити не хочуть. Бояться. А ми беремо своє спорядження, надійно кріпимо мотузки і, висячи в повітрі, легко фарбуємо найвищу стіну храму. Зароблені гроші вкладаємо у наступну мандрівку, – посміхається.

За новими враженнями – в Гімала
Побувавши в усіх закутках Карпат та Кримських гір, подружжю захотілося випробувати свої сили на могутньому й неприступному Ельбрусі. Ця найвища гора Європи та Кавказького хребта є згаслим вулканом. Тому з особливим настроєм готувалися до поїздки. Перед сходженням необхідно пройти акліматизацію, адже значна зміна висоти, перепад тиску та нестача кисню даються взнаки. Траплялися випадки, коли від перевантаження люди помирали. Не варто забувати, що краса гір несе й небезпеку. Треба добре розрахувати час, щоб завидна повернутися назад, адже в горах темніє дуже швидко, і тоді легко втратити орієнтир і заблудитися. Не кожному під силу здолати Ельбрус, та моїм співрозмовникам це вдалося. Хоч і рухатися доводилося по сніжно-льодових гребенях, підніматися залишками вулканічної маси, порушуючи шар магмового пилу, який потрапляв в очі, скреготів на зубах... Каміння чергувалося зі снігом і льодом. По кризі йшли у “кошках”. Одна жінка на висоті чотири тисячі метрів зірвалася, та, дякувати Богу, втрималася. Понад сім годин витратили на підйом, та перемога була цього варта! Коли Валентина Павлівна розповідає про гори, очі її горять по-особливому. І захоплення юності для неї й зараз таке ж яскраве, як і тоді. З такою ж енергією про красу гірських пейзажів говорить і її чоловік. Та його приваблює не лише це, а й небезпека та нові відчуття. Тому з групою однодумців вирушив підкорювати Гімалайські піки в Непалі. Цікавими були не лише гірські сходження, а й спілкування з місцевим населенням.
– Люди живуть там дуже бідно, в маленьких хижках. Землю обробляють примітивними дерев’яними сохами, які тягнуть повільні яки. Вирощують в основному рис. Місцевим дітлахам ми роздавали цукерки, олівці. Клімат там дуже теплий. Тому вранці душ приймати можна під водоспадом, – посміхається Аліслав Сергійович.
В сімейному альбомі Столярчуків – сотні фото з гірськими пейзажами. Ще є відеозаписи. Та це лише окремі зафіксовані миті, які подарували неповторні відчуття. Їх хочеться переживати ще і ще. Саме тому, тільки наближаються вихідні, подружжя збирає рюкзаки. За домашньою господаркою наглядають сусіди, які за стільки років зрозуміли, що без гір Валентина та Аліслав довго не можуть.
Руслана ТАТАРИН,
Рівненська область

• Нравится
•