«Він балував мене увагою і квітами»
Спочатку жили у Валиних батьків. Зять догодив тещі, посадивши фруктовий сад. Проте виростити його йому не пощастило, бо мусив пакувати валізи. Вирушили в дорогу з маленькою донечкою Надійкою, яка знайшлася у молодого подружжя вже через рік. Мріяли, що буде ще Віра і Любов. Але згодом Бог послав їм Бориса. На більше діток не розщедрилися – життя на колесах не з медом. Важкі будні і часті розлуки скрашувала палка любов Олексія. “Він балував мене увагою і часто дарував квіти”, – згадує нині з теплотою Валентина Василівна. Одного разу, як самому не вдалося приїхати, чоловік передав їй букет літаком через приятеля. Гордився офіцер своєю найгарнішою і найдобрішою половинкою та ще й прекрасною господинею. А знайомі не раз їм заздрили: “Як ті Колякіни гарно один до одного ставляться. Та звідки вони беруть гроші, щоб так модно одягатися?” А сім’ю залюбки обшивала домашня модистка: сто разів перекроювала старі речі. Проте брати замовлення на дому, щоб поповнити сімейний бюджет, чоловік їй категорично забороняв. Шкодував, що ночі недоспить.
Доля кидала подружжя по світу. І занесла аж на довгих чотири роки на Кольський півострів. Серед сопок, де коротке літо та надто довга сувора зима, якось Боря вийшов у травні голенький на сніг, після чого сильно хворів. Та ще й через щеплення занедужала, аж відмовили ноги, донька Надія. Лікарі рекомендували їм заради дітей поміняти клімат. Командування зважило на ці обставини і дало офіцеру Колякіну дозвіл покинути службу. Він демобілізувався у чині майора і переїхав із сім’єю у 1962 році до Луцька. Тут пішов працювати у Луцький філіал Львівського політехнічного інституту, а дружина – на швейну фабрику. До речі, у ЛНТУ нині викладають його донька Надія та онук Микола.
Зустрілися із подружжям Колякіних у Маяках. Вони живуть зараз у доньки. Надія і її чоловік Володимир, коли мама поламала стегно і надовго злягла, наполягли, що батькам для її реабілітації краще буде у них. І доглядають хвору всі гуртом. Дізнавшись про сімейну біду, здалеку примчали діти та онуки. Борис – нині директор машинобудівного виробничого комплексу “Севмаш” – із Санкт-Петербурга, онука Марія (викладач економічного інституту) – із Києва. Татова наука – шанувати матусю, оберігати її від стресів, не пройшла марно. Пригадує Олексій Кузьмович, як вони тривалий час не признавалися мамі, що у На-дійки-студентки вкрали гаманець з грішми і що Борис – студент Куйбишевського авіаційного інституту, розвантажує баржі, щоб заробити на свої витрати. Усі родинні прикрощі та негаразди глава сім’ї бере на себе і, як оптиміст та ділова людина, завжди їх ви-рішує. А подружні суперечки (трапляються, правда, вони рідко у цій сім’ї), розв’язує мирно, з добрим гумором і неабиякою винахідливістю. Звісно, найкраще “розтоплюють” розгніване серце дружини квіти. На дачі у Промені для неї виплекав до десяти кущів троянд із відцвілих пагінців.
Дорогі серцю спогади, перегляд сімейних реліквій та світлин (на великій колективній – красуня Валентина у центрі серед іменитих гостей – космонавтів Артюхіна та Поповича, котрі запросили її стати поруч), зволожують очі сивочолої співрозмовниці. Чоловік дипломатично, із жартами та приказками намагається її розважити і нагадує, що забули сьогодні про найважливішу щоденну процедуру – ставання на “ходуни”. Сам худенький, сутулий – одному йому не справитися. Каже доброзичливо, тепло: “Хоч ми у різних вагових категоріях, але я підніму її на ноги…” І кличе на підмогу молодшого із мужчин – онука Миколу.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Comments: |