Із сибірських таборів в Україну – пішки

На долю Катерини Хмелюк із села Борки Любомльського району випало за життя стільки випробувань, що і на десятьох вистачило б. Голод тридцять третього, війна і тяжке поранення чоловіка, а згодом ще і його виселення в Сибір. Слідом за ним влада відправила на каторгу й дружину. Однак, попри всі незгоди, баба Полтавка (так її прозивають в селі) до цих пір не втратила оптимізму й життєвої енергії.Ссала груди... мертвої матері
Ми застали 87-річну Катерину Андріївну в ліжку. Каже, що інколи вдень любить відпочити, бо вже ж роки...
– А побачила за таке довге життя немало, дітки, – розповідає. – Найстрашніше – голод і війни. Я ж сама родом з Полтавщини. Там добряче людей косило в тридцятих роках. Тепер ще кажуть, що не було геноциду. Ой був, ще й який... Ніколи не забуду своїх сусідів. Я, мала, якось забрела до них, бо по селах в ті роки люди як затуманені ходили. Дивлюся, батько мертвий на підлозі, троє його синів – теж. Мати захолола ще раніше, може, два дні тому. А біля неї, мертвої, півторарічна Катька вовтузиться, груди смокче і лепече: “Мамо, циці...” Я побігла додому, сказала мамі про те, що в сусідській хаті всі вимерли. Поки батьки прийшли, померла й дівчинка. В тій сім’ї тільки хлопчик ще один залишився, бо по селу із баночкою ходив і просив їсти. Нехай води із зіллям люди наварять, але таки щось капнуть і йому...
В роки Другої світової війни Катерина Єна (дівоче прізвище) потрапила до списку на вивезення в Німеччину. Однак врятував її волинський юнак Іван Хмелюк. Він добрів до Полтавщини після того, як їхні війська розгромили під Києвом. Влаштувався працювати в колгосп. І дуже вже сподобався його голові, який пообіцяв, що женить хлопця на гарній дівчині. Батько Катерини був швець і дружив з головою, який і познайомив молодих людей, котрі відразу сподобалися один одному. А коли село зайняли німці, Іван Хмелюк дізнався, що його Катерину чекає невільницька доля. Серед ночі – дівчину за руку – і до Пирятина в комендатуру, мовляв, ми чоловік і дружина. Німець написав документ, що одружених в Німеччину не беруть, відтак Катя лишилася вдома. Однак, коли Полтавщину визволили від ворогів, її Іванко знову потрапив до війська. І знову – під Київ. Саме при взятті столиці України, волинянинові відірвало ногу, довелося довго лікуватися аж у Свердловську. До молодої дружини і маленького синочка він повернувся вже на протезі.
За чийсь злий наклеп потрапив у тюрму
– Війна скінчилася, і ми поїхали на Волинь, бо я ще в чоловікової родини не гостювала. Боже, як побачила ваш край, то він мені так сподобався, що я відразу написала матері: “Так тут гарно, добре, багато ягід, грибів, додому вже не поїду...” Так і лишилися в Борках. Чоловіка призначили головою сільради. А часи після войни важкі були. Треба було молодь в армію набирати. А люди злі, служити у війську не хотіли. А хто винен? Голова сільради. Тож хтось звів наклеп, що мій чоловік мав зв’язок з бандерівцями, і його засудили аж на десять год Сибіру.
– А справді мав зв’язок?
– Де там. Він на одній нозі, ледь ходив з тим протезом. Який там зв’язок? Але на каторгу загримів. Я зосталася одна. Двоє дітей, третім вагітна. Хазяйнувала по людях, платили хто зерном, хто хлібом – так і виживала. А тут ще й один начальник до мене почав приставати. Я йому нагрубила, тож у 1947 році і мене з малими дітьми відправили до Сибіру.
Про життя каторжне Катерина Андріївна без сліз згадувати не може. Адже там, в Сибіру, померло двоє її діток. Бувало, накриє їх периною, а в бараці холод. Прокидається, а та перина під ранок крижаною стає... Як можна було їх вберегти? От і надумала вона разом ще з однією жінкою та її чоловіком втікати. Щоб врятувати хоч третю дитину.
– Пішки по тайзі йшли день і ніч. Най-більше боялася всякої гадини повзучої, а не ведмедів. Куди йдемо – не знали. Ви-йшли аж на Алтай. Дорога додому, на Полтавщину, була довгою. Але, слава Богу, добралася з дитиною. Я ще влаштувалася на роботу в школу. Якось дивлюся у вікно: йде двоє в шинелях. “Все... Це по мене... Засудять за побєг...” – подумалося тоді. Так і вийшло. Мене відправили в Пирятин, де шість місяців  протримали під слідством, а тоді за втечу припаяли три роки, – розповідає про свої поневіряння жінка. – І знову – Сибір. У вагоні поряд – бабуся. Питаю: “Вас за що?” А вона, 95-річна, своїм щербатим ротом відповідає: “Ох, дитинко, дали 25 (!) літ таборів. Бо в нашому шелі Штепан Бандера жив...” Дитина сидить літ п’ятнадцяти. Також питаю хлопчика: “За що”? Він відповідає: “А мене попросили листівку до лісу занести... Навіть не дійшов туди... Забрали люди в шинелях – і в поїзд”. Ось така влада була.
Відсидівши в таборах, Катерина Андріївна довго лікувалася, бо заробила туберкульоз. Опісля повернулася на Полтавщину. Однак і втретє поїхала в Сибір... добровільно. Бо дозволили жити разом з чоловіком на поселенні. Лишень у 1955 році подружжя повернулося на Волинь. Купили стареньку хату, потім будувалися. Двох синів ростили. Жінка піднімала колгоспне господарство, все в ланці спину гнула, а чоловік працював у зв’язку (розвозив пошту конем). Надірване здоров’я таки дало про себе знати – свого Івана Катерина Хмелюк поховала ще у вісімдесятих роках.
– Тож тепер сама, – каже, – хоча чому сама? Он в іншій половині хати онуки живуть. Не дають сумувати. Та й що тепер? Найкращі то роки в поневіряннях пройшли. От мені принесли медаль “65 років Перемоги у війні”, а вона мені й не в радість. Адже та війна, та влада стільки лиха, біди, сліз принесла, життя моїх дітей забрала, що й до сьогодні гірко...
Марія ДУБУК, Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•