Тітка Єва має сім зятів

Юрій, Олексій, Іван, два Анатолії, Олександр та Віталій. Аж сім зятів (найстаршому – 48 років, наймолодшому – 30) має Єва Євдокимівна Мазурик із села Тоболи Камінь-Каширського району. Чоловік помер рано, тому сама поставила на ноги сім дочок і всім зробила весілля.
– Коли помер чоловік, я думала, і року не переживу, а дав Господь Бог, і виростила, і заміж видала сім дочок, – не стримуючи сліз, каже тітка Єва.
Її дівчата, як пташки, розлетілися з батьківської хати: найстарша, Наталка, живе на Луганщині, Ніна – в Ульяновській області Росії, Люда – в Москві, Люба – в Камені-Каширському, Надя, Галя, Оля – у рідних Тоболах. Цікаво, чи Єва Євдокимівна відмовляла хоч одну дочку від заміжжя?
– Було таке, – посміхається, – крепко хотіла, щоб Наташа йшла в сусіднє село, а вона не послухала, поїхала в Луганську область… То так Бог одвів, бо той, з сусіднього, геть спився, тільки мучилася б. А так не перечила, що далеко йдуть: куди голка – туди й нитка. Казала: “Бачили очі – їжте. Взяла, раз тобі добрий, то й мені теж”. І знаєте, всі дружні. Коли Олі і Люді весілля гуляли в одному місяці, то всі дочки помагали, зяті палатку ставили, теля різали. Толя Надін кабана дав і грошей не схотів взяти. Вони раніше у мене жили, то, каже, коли відділялися, я їм корову і теличку дала. Дочки й зяті не сваряться, ладять між собою.
– Якось Іван сказав: “Які в нас сестри дружні – як чогось нема, завжди поділяться”, – пристає до розмови найменша дочка Оля, яка живе з мамою. – Якось виписували дрова, то разом і порізали кожному.
Тітка Єва після двох інсультів тепер нездужає, більше внуків бавить, менше хазяйнує, інколи корову видоїть. Каже, що наймолодший зять – хороша дитина. “Я більш на Олічку бурчу, як на нього”, – сміється. – Хоч і мовчазний, та все вміє зробити: і салати накришити, і борщу зварити, і капусту нашинкувати, і хазяйнує, і майструє. Головне – щоб зяті горілки не пили”.
– А є найлюбиміший? – жартома питаємо.
– Як вам сказати, – тітка Єва і собі посміхається. – Всі хороші, не матюкають, не сварять, як в інших “так-атак”. Як кажуть, якого пальця не заріж, то болить. Аби дочкам було добре.
– Що робити, щоб бути доброю тещею? – цікавимося.
– Не вмішуватись, але і повчити деколи треба. Коли і змовчати...
– Як Вас зяті називають?
– Наш, Вітя, каже “ви”, Любин, Галін, Надін – “тьоща” чи “ма”, бо вони ближче. Людин, який з Москви часто приїжджає, – і мама, і Євдокимівна. Я їх по імені називаю чи “синок”. Буває, кажемо і по фамілії – як от Мороз, Гупалик, Кратік. Вони часто й просто заглянуть: “Як там тьоща?” А на день народження обов’язково приходять. Разом із дівчатами дарують ікони, постіль, рушники. Бажають, щоб здорова була і довго жила. Зяті з Луганської і з Ульяновської областей були давно, років десять тому, а може, й більше. То я до них їздила в гості, гарно приймали. В Ульяновській області Альошина мама крепко дякувала: “Свахо, я такої людини, як ваша Ніна, не знайшла б у світі. Вона все вміє робити, з кабана нічого не пропаде, як у наших. Дай вам Боже здоров’я за таку дитину!”
На жаль, ще жодного разу велика родина – з дочками, зятями, чотирнадцятьма онуками – разом не збиралась. У кожного свої клопоти, робота, господарство. Але всі мають велику надію, що 14 лютого, у день 70-річчя мами-тещі, обов’язково зустрінуться у батьківській хаті в Тоболах.
Олена ПАВЛЮК,
Волинська область

• Нравится
•