Пам’ятник гуцулу в Рахові
Пам’ятник гуцулу у Рахові
Гуцульщина – край особливий, і гуцули – теж. Щоб переконатися у цьому, треба тут побувати і вдихнути не лише чистого гірського повітря, а й відчути ментальність тутешніх людей. Навіть на пам’ятнику, відкритому у Рахові в 2009 році, багатозначно викарбувано: “Знаймо, хто смо”. Гуцул у бронзі – це вольовий і мужній горянин у традиційному кептарі з топірцем у руках. Саме такі возвеличені в легендах.Гуцули – це окрема етнічна група українців, яка проживає у Карпатах, переважно у селах та містечках. Села тут великі й розкидані по горах, навіть на висоті 1400 метрів видніються хатинки, як сірникові коробочки. А ще тут багато високогірних тимчасових пастуших осель на полонинах. Там гуцули, проживаючи влітку, випасають і овець, і корів. А дехто живе й постійно. Недарма вони кажуть: “Не тото гуцул, хто погуцулився, а тото гуцул, хто в горах родився”. Скотарство і домашні промисли – це головні заняття з дідів-прадідів. Біля осель розроблені лише невеликі ділянки для картоплі, кукурудзи, вівса, жита.
Це набожні й глибоко релігійні люди. Свят тут багато, найважливіші – Різдво Христове, Великдень і день св. Юрія. На Юрія виходять з отарами на полонину. Пригадуєте пісню: “Всюди буйно квітне черемшина, мов до шлюбу вбралася калина. Вівчаря в садочку, в тихому куточку жде дівчина, жде...” Це їй майже півроку треба його звідти чекати. Вівці тут найцінніша худобина. З їхньої шкіри виробляли кожухи, кептарі, шапки, з вовни – сукно, ліжники та килими. А м’ясо йшло до столу. Передовсім цінується тут овече молоко, а з нього – сир-бринза й інша смакота.
Хрестини, весілля, похорони – то цілі обряди, які збереглися по цей день і з якими пов’язано дуже багато традицій. Такого не побачите не лише ніде в Україні, а й у всій Європі.
Цей край дав світу легендарного опришка Олексу Довбуша, ватажка селянського повстання проти поміщиків Лук’яна Кобилицю. Довго не корилися гуцули й лютим ворогам – москалям. Ось що вони кажуть про ті часи: “Зацілілих гуцулів розпиває Москва, топить їх у горілці. Гуцульських дітей деморалізує і москалізує в школах, змушуючи вивчати московську мову. До різьбярської школи в Косові не може бути прийнятий, хто не опанував ту мову в слові і письмі. А у Ворохті майже не чути вже української мови. Красу Гуцульщини – ліси – витяла Москва впень, витяла руками гуцулів-колгоспників...” А ще співали: “Не співає соловейчик, зазулька не куєт… Прийшов москаль в наші гори, тай людей мордуєт…”
Та горяни не впали духом і не втратили надії на визволення з московського ярма, твердо вірячи, що інший Довбуш підніме топір на голови проклятих москалів. Тут і справді бандерівці воювали із московськими зайдами. Якось при зустрічі декілька років тому один старенький воїн УПА, дивлячись на гори, сказав: “Скільки по них костей лежить! Скільки тут молодих хлопців згинуло!” Як не ламали горян, але так і не змогли комуністи знищити ні духу, ні традицій, ні мови гуцульської. То чи не вартий гуцул, аби його увіковічили у постаменті й вклонилися інші, хто приїде в цей прекрасний карпатський край.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Закарпатська область
До теми
Гуцульщина – це південна частина Надвірнянського, Косівського районів та весь Верховинський Івано-Франківської області; південна частина Вижницького району і Путильський Чернівецької області та Рахівський район на Закарпатті. Територія – 6,5 тис. кв. км. Її можна по-ділити на Галицьку (найбільшу), Буковинську та Закарпатську частини.