Перенесла сім операцій на обличчі – і вийшла заміж!
Серця Ольги КАРПІК та Андрія МАНЬО тепер б’ються в унісон
Ви не бачили, як нині сяє щастям Любов Трохимівна Малець із села Велика Городниця Млинівського району. Вона показує весільні фото своєї єдиної доньки Ольги і тішиться, що скоро стане бабусею. А ще кілька літ тому у згорьованої матері надії на особисте щастя дитини не було. Бо дівчина жила з тяжким вродженим каліцтвом – без вушка і з “ямою” замість півобличчя…До школи – у дев’ять років
Народження хворої донечки було для Любові Трохимівни шоком. Вона тоді мешкала у містечку Камені-Каширському на Волині. Але думку залишити дитя навіть близько не підпускала, бо ж то рідна кровиночка. Жінка відразу взялася шукати порятунок, стукалася у різні клініки, але особливої допомоги, на яку розраховувала, довго не знаходила. Десь казали, що ще зарано втручатися в обличчя дівчинки, десь взагалі відмовляли, мовляв, такого не роблять.
– У Києві, коли Олечці було півтора року, їй у щелепно-лицевій хірургії “підшили” ротика, – згадує мама. – Дитя після того хоч стало нормально їсти. Але ж вада не зникла. Ми ще деякий час їздили у столицю на консультації. Нам казали, якщо розумово розвивається непогано, потім поробимо пластичні операції. Та не зробили. А донечка дуже комплексувала через свій зовнішній вигляд. Я це бачила і розуміла. Можете собі уявити, як чужі люди дивилися на дитину, в якої немає вушка, а замість вушної раковини – клаптик шкіри обвис на плоскій (без м’язів) щічці. Оля мала викривлені щелепи й інші дефекти. Але, на щастя, це вже позаду.
У школу дівчинка пішла у дев’ять років. Зрозуміло, направили її не у загальноосвітній навчальний заклад, а спе-ціалізований – у селі Заболоття Ратнівського району. А у доросле життя дала путівку спецшкола у селі Крупа, що біля Луцька. Олі було 17. Юна, скалічена, нещаслива…
Такими жінками як Любов Малець можна щиро захоплюватися. А Олі – таки позаздрити. Бо маму має відважну, наполегливу, терплячу, дуже люблячу і турботливу. Бог не послав жінці більше діток, і вона вперто далі шукала можливість зробити єдину доньку гарною.
Життя покликало Любов Трохимівну на Рівненщину. І тут вона зверталася до обласних спеціалістів, аби допомогли її Олі стати хоч трохи привабливішою. Але все марно.
Зустрілися два самотні серця
Надія щось змінити вже майже згасла, але рятівною соломинкою стала порада сусідки. Її онука працювала у відділенні пластичної хірургії у Луцькій міській клінічній лікарні й все розповідала вдома, які дива тут творять.
– Ми тоді зібралися з Ольгою (це було п’ять років тому) і поїхали в Луцьк на прийом до пластичного хірурга Тетяни Зубанової, – пригадує Любов Малець. – І вона нам не відмовила. Хоча попередила: доведеться перенести кілька надзвичайно складних операцій. Ми погодилися. Лікувалися три роки підряд. Було таке, що Оля лежала в лікарні по 4-5 місяців. Скільки біля неї попоходили і медсестри, і санітарки. Усім величезне спасибі!
Але особливу вдячність мама просить передати головному спеціалісту з пластичної хірургії управління охорони здоров’я, заввідділення пластичної хірургії, кандидату медичних наук Тетяні Зубановій та завідувачці опіковим центром, заслуженому лікарю України Лідії Шепель. Радіє, бо це вони зробили її доні личко і подарували Олі шанс не просто нормально жити, а знайти своє щастя.
– У згаданої пацієнтки щелепно-лицевий дизостос (розбалансування у розвитку лицевого скелету) й букет інших дефектів, – розповідає Тетяна Євгеніївна. – Це одна з найважчих вад обличчя, яка може бути. З чим пов’язано? Мама під час вагітності перенесла інфекційне захворювання – важку форму грипу, що й позначилося на розвитку плоду. Це не є спадкова патологія. Ми дівчині провели сім оперативних втручань під загальним знечуленням. Найскладніше було “пломбувати” впадину на обличчі. Для цього відсікали м’язи шиї і переносили їх на лице. Був значний ризик для життя пацієнтки. Але ця операція, як і шість інших, пройшла успішно.
Тетяна Євгеніївна показує фото Олі, якою вона поступила до них у відділення. Далі знімки – поетапно, як рятували дівчині личко, як “нарощували” вушко з її ж тканин і “чіпляли” його на природне місце. Дивлюся на весільний знімок, на якому красується приємна на вроду наречена у сліпучо-білій сукні біля свого судженого, й очам віри не йму: чи ж вона? Бо те, що зроблено волинськими хірургами, інакше як дивом не назвеш. Після подібних операцій у закордонних клініках з пацієнтами ще довго працюють психологи. Бо мало подарувати людині вроду, головне завдання пластичної хірургії – змінити її внутрішньо, допомогти звільнитися від комплексів, розкритися. Після багаторічних митарств Оля подолала психологічний бар’єр і повірила у себе.
Цікавлюся в Любові Трохимівни, де ж її доня чоловіка знайшла? Жінка жартома відповідає, що в газеті виписала. Бо Ольга звернулася у “Самотнє серце” – в “Порадницю”. Там надрукували її оголошення з номером телефону. Чимало хлопців дзвонило. Відгукнувся й Андрій із Закарпаття. Зателефонував раз – зав’язалася розмова. Так балакали кілька місяців, а потім він приїхав з мамою знайомитися. Ще якийсь час минув – і вже Оля гостювала у його батьків. Не так давно молодята побралися і (привідкриємо секрет) уже чекають на первістка.
Наталія КРАВЧУК,
м. Луцьк
| Comments: |
