Таємниці життя і смерті повстанця Степана Пархомчука

Закінчення.  
Початок у  № 40, 41Згорів увесь дотла, але не здався
Слава Богу, що тітка Манька так багато розповіла про свого брата подробиць останніх його днів на цьому світі. Дійшла черга і до Степана, першого материного чоловіка. І тут ловлю себе на думці, що я знаю про нього до болю мало. І не дуже густо людей, від яких можна почерпнути інформацію. Окремі факти, деталі, з яких так важко зліпити цілісний образ.
Всі в один голос кажуть, що він був дуже красивий, високий, статний. А ще – майстер на всі руки. Особливо уже вдавалися столярні вироби. Коли матері не стало і брат розібрав нашу стару хату, я взяв собі стіл, змайстрований Степаном, і шафу. Незважаючи на те, що це вироби тридцятих років минулого століття, їх ніхто ніколи не ремонтував. І немає потреби робити це тепер.
А ще Степан був перший хлопець на село. Грав головних героїв у п’єсах, які ставили у “Просвіті”, співав у хорі, ну і лупцював добряче хлопців, котрі залицялися до Фані, моєї мами. Тобто був бо-йовий, хоч молодший за неї на три роки.
Побралися вони десь наприкінці тридцятих років. І Степана скоро забрали у Польську армію. Без нього мати народила мертве дитятко. Жила у свекра, звісно, щастя і радості було мало. Тужила за чоловіком. А потім прийшли совєти, Степан повернувся з німецького полону.
Не натішилися мирним життям, почалася війна. Пішов у ліси. Рідко випадало щастя, коли пізно вночі чувся притишений стук у шибку, з’являвся Степан. Знайшлася друга дитина, пожила два тижні і теж померла. Отакими були бідовими щастя і любов повстанця Степана і його коханої Фані з Рудки-Козинської.
Тут хочу більше розповісти про своє село. У нас були дуже сильна “Просвіта”, недільна школа, багато грамотних людей, а відповідно і національно свідомих. Підпільний осередок УПА нараховував більше п’яти десятків осіб. Було організовано кілька криївок, підпільний штаб “Лиман 1”. Відомий і той факт, що на одній із секретних нарад був присутній головнокомандувач УПА Роман Шухевич.
Коли настав час, більшість з рудко-козинських бандерівців, як і Степан Пархомчук, пішли в ліс. Не всі були такими відчайдухами. Наприклад, його батько Олексій, як згадувала мати, не один раз говорив повстанцям:
– Хлопці, ви ніколи України в кущах не збудуєте. Подивіться, яка сила в Гітлера, Сталіна та й у поляків. Обуха батогом не переб’єш.
А й справді, на що ці молоді люди надіялися? Кругом вороги. Усі їх переслідували. Господи, які ж це були відчайдухи! Як же треба було любити Україну, свій народ, щоб свідомо йти на вірну смерть. І як же мало, страшенно мало шануємо їх пам’ять. Так хочеться вірити, що прийдуть ще нащадки й достойно оцінять цих справжніх, великих героїв.
Прости мене, читачу, за патетику, високі слова, бо, торкнувшись чуть-чуть до світлої пам’яті справжніх патріотів, відчув, яке все дрібне, меркантильне, підле, мерзенне у нинішній політиці. Лакузи знову піднімають голову, в архівах про націоналістів шукають державну таємницю. Невже знову хочуть загнати нас у ліс? А чи знайдуться сьогодні такі, що покладуть голову за свій народ як той Степан Пархомчук?
Моя двоюрідна сестра Надія Зеленко (дівоче прізвище Бородюк) згадує про останній його бій. Їй було тоді 16 літ. Проходила вишкіл у Свинарині, Колках, де були бази бандерівців, вступила в молодіжну організацію націоналістів.
– Хтось доніс радянським партизанам, що упівці знаходяться у Волосовці в клуні, – згадує сестра. – Більше сорока чоловік оточили це приміщення. Зав’язався бій. Він був страшенно жорстокий. Партизани неодноразово закликали здатися бандерівців. Проте вони стояли на смерть. Сподівалися дотягнути до вечора, а потім у сутінках вислизнути. Та запальними кулями партизани підпалили клуню. І всі сім хлопців живцем згоріли. Степан, красивий, стрункий при житті, став суцільним обвугленим кістяком. Лише на животі залишилося необгоріле тіло. Страшно було дивитися на нього. А ще страшніше сказати тітці Фанасьці (моїй мамі) цю жахливу новину.
Про що ви думали, хлопці, тоді?
Щоб не вивезли у Сибір після війни, мати мусила піти від свекрухи. Та й нічого тут її не тримало. Чоловіка немає, дітей – також. Посватався мій батько Яків. На дванадцять років старший, нелюбий. А що було робити, куди подітися.
Через 14 років не стало й батька. І мати знову залишилася вдовою. Не зламалася, виростила, поставила нас на ноги, вивела в люди.
Прости, мамо, свого непутнього сина, що так довго шукав себе, пам’ять і могилу твого коханого Стьопки. Ти, напевно, там, на небесах, давно з’єдналася з ним, а мене благословила на добру справу, яку я нарешті здійснив. Ми поставили пам’ятники всім трьом руденським хлопцям. Вони того варті.
Коли взялися за роботу, не було нічого. Аркадій Іванов зі Щурина позичив бідон на воду, залізяччя для укріплення фундаменту. Петро Камельчук, голова сільськогосподарського колективу “Купичів”, прислав автомашину із щебенем. Цей же шофер привіз нам і піску. За день ми всі підготовчі роботи виконали. Так легко усе клалося і получалося, що диву давався. Очевидно, тому що благі діла творили. До речі, навіть нашого шофера-помічника звати було Богдан. Користуючись нагодою, хочу подякувати за участь у спорудженні пам’ятників голові Рудко-Козинської сільської ради Миколі Яцюку, працівникам редакції Івану Фінюку та Олегу Гаврилишину, лучанину Володимиру Полякову, директору ЗАТ “Луцькавтодор” Юрію Ольховому за благодійну допомогу.
Коли носили пісок, щебінь, я вдивлявся у темний ліс, котрий обступив кладовище (Волосовки вже давно немає на землі) і намагався відгадати: про що думали тоді повстанці, коли поневірялися по хащах, голодували, йшли у бій? Чи вірили, що Україна справді стане вільною, чи уявляли, які будемо ми, їхні нащадки?
І задумаймося ми, чи достойні слави своїх героїв, справжніх українців?
Євген ХОТИМЧУК,
Волинська область
Від редакції:
Сьогодні, коли ви читаєте цю публікацію, відбувається освячення пам’ятників. Ми знайшли і вшанували тільки кілька могил повстанців. А скільки їх відомих і невідомих лежить у землі по всій Західній Україні. Ще є люди, котрі пам’ятають про такі поховання. На превеликий жаль,  більшість могил у занедбаному стані. Ми звертаємося до всіх, кому не байдужа пам’ять героїв, які наклали головами за нашу незалежність: відшукайте ці святі місця, впорядкуйте. І за це вам воздасться. А ми в газеті започаткуємо рубрику “Знайди могилу повстанця”, під якою будемо публікувати матеріали про героїв УПА і людей, котрі шанують їх пам’ять.

• Нравится
•