Чоловік йшов на роботу
Так швидко летять роки... Кажуть, час лікує рани. Не вірте цьому. Серце невгамовно тріпоче в грудях, ніби хоче вистрибнути і полетіти до тебе. До тебе, та не знає куди.Розпочалася ця історія у 1983 році. В наше село приїхала бригада меліораторів. Вони поселилися біля мого дому. Навіть ходили до нас по воду. З часом ми, зовсім юні дівчата, познайомилися з тими хлопцями, вечорами разом грали в м’яча, їздили на танці.
Якось Роман підійшов до мене і запропонував зустрічатися. Він був зовсім не такий, як усі. Скромний, ввічливий, серйозний, романтичний. Як виявилося, у нас було багато спільного: мрії, бажання, захоплення. Любили гуляти довгими вечорами, дивитися на зоряне небо. Ми були щасливі. Здається, що щастя і любов неможливо описати словами. Це потрібно пережити і відчути. І навіть зараз, через 27 років, не має серце моє спокою. Недарма кажуть: слухай своє серце. А воно ще тоді відчувало, що щастя наше буде недовгим.
Одного вечора Роман повідомив, що його забирають в армію. Як зараз пам’ятаю нашу останню ніч. Ми стояли під білою квітучою вишнею і не могли відірвати один від одного погляду. Відчувала, що більше його не побачу. Роман заспокоював і повторював, що обов’язково зустрінемося, та обіцяв часто писати. Наспівував мені рядки з пісні “Надежда – мой компас земной”. Вся в сльозах я повернулася додому, здавалося, життя зупинилося. Від однієї думки про те, що я не побачу його рік-два, ставало моторошно.
Настала найтяжча пора – чекати. Проходили день за днем, тиждень за тижнем і навіть місяць за місяцем, а листів не було. А він обіцяв писати! Я дуже переживала. Мама говорила, що Роман уже давно мене забув. Та я не вірила і чекала. Знала, що він не міг так просто мене забути. І одного дня трапилося диво. Я отримала від нього листа. Скільки було радості! В мене тремтіли руки, що не могла відкрити конверт. Та, прочитавши листа, радість минула. Він був короткий і зовсім холодний, немов не від мого Романа. Запитував, чому не відповідаю на його листи. Я зрозуміла: щось трапилося. Подумавши, здогадалася. В нашому селі є моя однофамілиця. Коли звернулася до неї, вона повернула листа, який був ніжний, гарячий, від серця. Я була щаслива! Ні, він не забув мене – твердила собі. Все налагодилося, і ми стали листуватися далі. Через деякий час життя знову приготувало нам нове випробування.
В одному листі Роман попросив, щоб я вислала своє фото, та він отримав фото… іншої дівчини. Написав, що мій знімок він впізнав би серед тисячі. Роман образився на мене.
До цього часу не можу зрозуміти, як могло так статися. Хоча тепер майже впевнена, що все це спеціально зробила третя зацікавлена особа. Таким чином комусь вдалося зруйнувати корабель нашого щастя.
Після цього Роман став рідше писати мені листи, вони стали холодними. А пізніше почав присилати тільки привітання з Новим роком, з 8-м Березня. (До речі, ці привітання я зберігаю до цього часу. Часто сідаю, перечитую їх і згадую наше юне чарівне кохання. Уявляю нашу зустріч і вірю, що колись вона відбудеться обов’язково.)
Настав травень 1985 року. Я все ж надіялась, що Роман приїде. Та, напевно, хтось постарався, щоб ми не зустрілися. Домашньої адреси його не знала, і мені залишилося з усім змиритися. Думала, я зможу забути ті голубі очі.
Минув час, я вийшла заміж. Здавалося б, є сім’я, діти, – пора б забути свою нерозділену любов. Та коли чоловік йшов на роботу, я діставала Романові листи і знову й знову перечитувала. Я не могла його забути. Так тривало більше десяти років.
З часом ми з чоловіком розлучилися. Уже багато років я живу сама. Діти повиростали, у них своє життя. А я самотньо пишу вірші і продовжую чекати той “келих, по вінця наповнений щастям, обцілований міцним, як джерельна вода, здоров’ям, зігрітий ніжністю і ласкою коханого (твоєю ніжністю), заквітчаний синьою квіткою надії”. (Ці слова з привітання Романа).
| Comments: |
