У колгоспі платили по 100 грамів зерна на трудодень
Володимир АНДРОСЮК
Володимир Андросюк – шанована людина у селищі Голоби Ковельського району. На свій поважний вік (дідусеві не за горами вісімдесят!), дякувати Богу, має непогане здоров’я й ще трошки тримає господарку. Тільки одне печалить: кілька літ тому відійшла у вічність дружина, а самотою не так легко доживати.Скільки гіркоти випало на долю цієї людини! Війна застала, коли йому було всього десять. Навколо гриміло, селом тікали, відступаючи, поляки. А їм, Андросюкам, діватися було нікуди.
– Хтось залишав хату й ховався по лісах, а ми не йшли з дому (жили тоді у селі Нужель), – при цій згадці на очах дідуся забриніли сльози. – Тато у війну пропав, а мама залишилася сама з нами, двома синами. Менший брат мав лише дев’ять місяців.
Володимир мусив змалку замінити вдома батькові руки і стати в ньому господарем. Земля не чекала, поки хлоп’я виросте. Сам ходив за плужком, сам косив. Швидко опанував усю чоловічу роботу і був матері справжньою опорою.
– Добре, що коли німці прийшли – колгосп розпався і нам віддали наше добро: худібку, реманент, – продовжує Володимир Васильович. – То мали на чому і чим хазяйнувати. Картоплю садили, городину всяку, мати хліб пекла. У війну не сиділи голодні. А вже у 47-му, коли знову совєти за колгоспи взялися і забрали в людей все, до нитки, стало скрушно. Боляче навіть у думках до того повертатися… У колгоспі давали по 100 грамів зерна на трудодень або 12 копійок. Рятував город і корова-годувальниця.
Дідусь з гіркотою, яка йде з глибини серця, пригадує, як оббирали й так бідових селян. “Давай!” – один був приказ. Повичищали усі засіки із зерном, навіть з горнят крупу позабирали. Отоді люди відчули, що таке голод.
– Мати зерно ховала, але толку з того? І в нас послідню пригорщу з гладишки висипали, – розповідає. – А ходили ж не чужі, свої – з сусіднього села. Топіру владі повертається язик казати, що в нас голоду не було.
16-річним юнаком Володя пішов у колгосп. Довірили йому правити кіньми. Якось до них у село направили агронома. Зустрічати поважну особу в Голобах на залізничному вокзалі послали парубка. Тим агрономом виявилася красуня з Житомирщини. От і впала вона в око волинському хлопцеві.
– Але ж мені тоді було всього сімнадцять! – жвавішає в розмові Володимир Васильович. – Поліна мала на пару літ більше. Вона квартирувала по сусідству, то ми часто бачилися. А потім мене забрали в армію… Повернувся через чотири роки. Цікавлюся – а вона незаміжня. Десь через рік і побралися.
За плечима дідуся солідний відрізок часу. Не нарікає: прожив з Поліною в парі добре. І дуже шкодує, що зараз її поряд нема.
Прошу дідуся показати мені свої нагороди (що він – людина почесна, люди в селі розповіли). Чоловік ніяковіє: “Може, не треба?” Але таки дістає. Має медаль “За трудову доблесть”, знак “Передовик дев’ятої п’ятирічки”, нагороду “Ветеран праці”, ювілейні медалі “За доблесну працю” (з нагоди 100-ліття від дня народження Леніна) та до “65-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні”. Цікавлюся, яка ж пенсія у “доблесного передовика”. І з болем дізнаюся – якихось 900 гривень. За майже півстоліття, “згноєних” у колгоспі!
Наостанок питаю, чиї жіночі руки допомагають давати всьому лад? Адже помічаю, що дім доглянутий – у кімнатках чистенько, зроблений добротний ремонт.
– Дочка до мене приїжджає, Алла, – усміхається. – І не раз на рік у гості. Хоч давно мешкає із зятем в Києві (він – викладач у сільськогосподарській академії), не забуває про батька. Має трохи вільного часу – до мене поспішає. З чоловіком, дітьми й онуками. Оце, мабуть, і є щастя.
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область
Фото автора