На Волині іноземці вчаться пекти хліб й ходять… на доїння корів!
Сільський зелений туризм нині на Волині стає досить популярним. Цьому краю природа віддала справді казкові місця. Тож кожен підприємливий господар старається створити на своєму обійсті не просто затишок, а райський куточок, аби зацікавити гостей з українських та закордонних мегаполісів. Саме такою є садиба Юрія Корінчука з села Комарове Ратнівського району.
«Немає чарівнішого місця на Землі!»
У зелені потопають два котеджі, оздоблені деревом. На терасі можна милуватися зірками та водночас приймати гідромасажну ванну. Вдень водні процедури супроводжують солов’їні трелі чи клекіт лелек. Романтика! Ось чому сюди так поспішають на вакації іноземці: тут рай для тіла і душі.
Воду у ванній нагріває сонце або ж котел на дровах. Хочеш попаритися – господарі натоплять у фінській сауні. Аби гість був задоволений. Серед обов’язкових сезонних “забав” – похід по гриби та ягоди. Хоч далеко не усі розуміються, що класти у кошик, та пан Юрій підсобляє. Врешті, туристам не результат цікавий, а сам процес. Вони просять господиню вареничків наліпити з “їхніх чорниць”, самі нанизують на нитки боровики, аби привезти з Волині додому сушену смакоту.
Пропонує гостям Юрій і суто чоловічі розваги – полювання та риболовлю. Але хіт гостьової програми – водні екскурсії катером по Прип’яті до пам’ятних та природних місць. Туристів нерідко звідси довозять аж до Національного природного парку “Прип’ять-Стохід”, який створено для збереження унікальних куточків Волинського Полісся. Тут іноземці німіють від захвату. За них говорять фотоапарати, видаючи щохвилини десятки кадрів.
Побувавши в Комаровому, 70-річний Еріх з Франкфурта-на-Майні не втримався і вигукнув: “Немає чарівнішого місця на Землі!” Він босоніж бігав лугом біля Прип’яті, втішившись, як маля, знімкував цікаві для себе рослини, а окремі екземпляри навіть у пробірку брав для власного гербарію. Каже, в різних країнах побував, а такого багатства флори ніде не бачив.
Німців та канадців зустрічає ручний веприк Вася
Менш екзотичний, ніж у човні посеред царства волинських боліт, але дуже азартний відпочинок з вудкою на ставку біля садиби Корінчуків. Водойма добре зариблена – і цим все сказано. Посидиш годину-другу на березі – матимеш у відеречку карасиків і на смачнючу юшку, і на смаження.
Про кулінарні уподобання – окрема розповідь. Особливо смакують постояльцям страви традиційної української кухні: домашня ковбаса, вареники з сиром та вишнею, борщ, козацький куліш, юшка, печеня. Іноземці – шанувальники екологічно чистої їжі, тож за обидві щоки наминають і поліські огірочки, і картопельку. Господар каже, що городину спеціально вирощує без “хімії”, тож їжа корисна, здорова.
– Знаєте, чим ще цікавляться наші гості? – не може втриматися, аби не розповісти, пан Юрій. – Доїнням корів. Усіх без винятку туристів я воджу до 73-річної бабці Тетяни. Вона щедро частує свіжим молочком, сиром та сметанкою власного виробництва. Облизуються й добавки просять. А ще нерідко вмовляють показати, як у нас господині хліб печуть. Не лінуються й самі руки по лікті в тісто засунути. Що вже смачний їм той хліб, коли спечеться! Зазвичай обережні у споживанні мучних виробів, буханці “власної випічки”, прицмокуючи, вмить змітають зі столів.
Незабутні враження – біля вольєра, де пасеться дикий кабанчик. Хоча “диким” Васю вже давно не назвеш – він зовсім ручний, дається погладити за рильце, їсть з рук. При цьому аж рохкає від задоволення. Господар розповідає, як виміняв його поросям у мисливців, годував молоком з пляшечки, наче дитя. От тепер веприк і віддячує “таткові” по-своєму, “працюючи” потіхою на обійсті. Бо без фотосесії з Васею жоден турист не їде додому. Допомагає розважати гостей і лелека Бузько. Він вправно ловить рибу на льоту, тож завжди з інтересом поглядає на рибалок, котрі несуть у відеречках улов. Може, і йому щось перепаде?
Люблять завітати на подвір’я Корінчуків зайці, білочки та лиси. Господар їх не віднаджує. Навпаки, змайстрував для диких звірят годівницю, куди підсипає моркву, кришить капусту, кладе шматочки м’яса. Туристи очам не вірять, уздрівши серед білого дня за кілька метрів від себе вуханя чи рудохвосту. І заворожено, боячись сполохати, спостерігають за їхньою трапезою. Навіть бобрів тут можна побачити. Хоч зазвичай ці звірята ховаються від людського ока, Корінчуків та їхніх постояльців не бояться.
– А здалеку люди до вас їдуть? – випитую.
– Ет, добре обживається і Європа, і Північна Америка! – гордиться Юрій Корінчук. – Найчастіше зупиняються туристи з Німеччини, зокрема, жителі Франкфурта-на-Майні, Дрездена, Берліна… Ті, хто втратив на своїй батьківщині можливість жити у гармонії з природою. З багатьма з них знайомий літ п’ятнадцять. Колись я сам їздив до них, возив побутові товари на продаж. Тепер колишні партнери поспішають до мене на уік-енд. Люблять гостювати і канадці з українським корінням. Вони не розуміють, навіщо наші люди їздять відпочивати в Єгипет чи Туреччину, витрачаючи шалені гроші, коли тут, під боком, справжній рай.
Після шумного багатолюдного міського життя, закутого у бетон та залізо, кукурікання півня та плюскіт річкових хвиль дійсно видається казкою. При цьому їй, казці, не бракує благ цивілізації, бо комфорт таки на найвищому рівні! Тому так болить, коли чуєш у транспорті чи в магазині слово “село”, кинуте зневажливо, як образу, лайку. Життю таких селян-поліщуків, як Юрій Корінчук, позаздрить чи не кожен міщанин!
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
