«Чудові роботи!!! Я вражений, що ти самоучка…»
Підпис відсутній
На виставці робіт Миколи Крата у Шацькому лісовому коледжі – людно. Приходять діти, мами, цілі групи відпочиваючих. Гості з Сумщини, які вже не один рік подорожують Волинню, попросили у працівниці читального залу Валентини Мелюх телефон хлопця (дехто хоче придбати собі на згадку якийсь пейзаж). “А чому він сам сюди не прийде, хотілося б познайомитися, – хтось кинув. – Адже картини і справді гарні, дихають позитивом”. Шанувальники прекрасного і гадки не мають, що 26-річний хлопець не може ходити...Біда постукала в хату Ніни Крат із Шацька, коли син вже збирався з війська повернутися додому. Високий юнак, який навчався на історичному факультеті Волинського університету, мріяв про роботу пожежника (як батько і дідусь). Та не судилося... Про всі “принади” армійського життя Микола розповідає неохоче (було не мед). Але тішила думка, що скоро додому. Там чекали його мама, кохана дівчина. Однак наприкінці служби він дедалі більше почав відчувати, що ноги не слухаються. Навіть медики не могли повірити, що високий (під два метри юнак) має якусь хворобу. Обстежили і виявили в хребті доброякісну пухлину. А Миколі ставало гірше.
Підпис відсутній
– Була операція, – розповідає мама Ніна, – після якої син вже на ноги не встав... Вважаю, що до солдата тоді поставилися халатно. Бо ж це підтвердили спеціалісти в Москві. А в Німеччині взагалі відмовились лікувати. Говорили, що важко виправляти чужі помилки... Але що вже тепер казати...
Звичайно, був відчай. Та хто може змиритися, що людина в такому молодому віці не може обійтись без чиєїсь допомоги, а що вже говорити про плани і мрії? Так і не довчився Микола у вузі (до речі, звідти так і не віддали атестат про середню освіту, бачте, треба самому забирати...). Важко матері дивитися на свою єдину кровинку. Але і син, і ненька тримаються зі всіх сил.
Микола, що ще змалку любив малювати людей і природу, посилено взявся за пензля. Із олівця перейшов на олію. Його підтримують луцькі художники Геннадій Юрьєв та Іван Бобровник, з якими юнак може розмовляти по телефону годинами.
– Вони мої вчителі-критики, – каже хлопець. – По Інтернету познайомився з художником з Південної Каліфорнії Морганом Вестлінгом. Його твори мені подобаються, це високооплачуваний митець. Зважився написати йому листа. Повідомлення переклав з допомогою комп’ютера, мабуть, недолуго. Але він мене зрозумів. І написав: “Висилай свої роботи, покритикую...” Я сфотографував їх та вислав. І знову прийшла відповідь: “Чудові роботи!!! Я вражений, що ти самоучка...”
– Микола деколи надто критично ставиться до своїх картин. Коли я почну деякі хвалити – гнівається, думає, що жалію, – додає мама. – Але ж американець не знає, що він на інвалідному візку. Думаю, це гарна оцінка.
А полотна Миколи і справді вражають. Особливо вдаються пейзажі, натюрморти. Он зарум’янені пироги біля вази з маками чекають гостей (геть як на маминому обіді). А, наприклад, картини, що змальовують ліс – це місця, де в минулому бував Микола. Гуси, що хлюпочуться у весняній калюжі, видаються як живі. А коники, що б’ють копитом, особливо притягують малюків. “Мамо, купи мені лошатко”, – заявив маленький хлопчик, котрий прийшов на виставку з рідними. Дехто писав схвальні відгуки у зошиті відвідувань, хтось фотографував картини на мобільний телефон, а треті неодмінно хочуть познайомитися з автором.
Тепер, як каже Микола, і його життя, і його діти – то його картини... Деколи й самому сподобається зображене, а інколи може запросто викинути на смітник те, що з’явилося на світ, але чого не сприймає душа...
Марія ДУБУК,
Волинська область