Ядерне пекло Семипалатинського полігону
Анатолій ХУТКИЙ служив на Семипалатинському полігоні
Від радіації ховалися під ковдрою
Шостого серпня минає 65-та річниця бомбардування американцями японських міст Хіросіма і Нагасакі. Тоді світ був шокований – ядерна епоха розпочалася атомним грибом та смертю сотень тисяч мирних громадян. Радянська влада – “найгуманніша в світі” – діяла набагато цинічніше. Якщо американці випробовували свою ядерну зброю на японцях, то комуністи – на власних громадянах. Хто за це відповість?
Десятки тисяч людей – юних радянських солдатів – отримали великі дози радіації і після служби помирали молодими в нестерпних муках. Це було набагато небезпечніше від Хіросіми та Чорнобиля, але все приховувалося під грифом “Цілком таємно”.
– Ніколи не думав, що доведеться сісти за написання книги, – розповідає Анатолій Хуткий. – Але взятися за цю справу мене спонукали прохання багатьох армійських побратимів. Про Семипалатинський ядерний полігон знаю не з чиїхось слів та розповідей, самому довелося там служити два роки. За моїми спостереженнями, туди найбільше відправляли українців, особливо з західних областей. Ще задовго до Чорнобиля хлопці отримали сер-йозну дозу радіації, тільки це ніде не зафіксовано, в жодних документах.
Пан Анатолій вже багато років листується з очевидцями тих подій та їхніми родинами і зібрав дуже цікаві спогади, такий своєрідний “ядерний” архів. Ті листи – ще одне документальне свідчення для майбутнього процесу над облудною комуністичною ідеологією, яка послуговувалася девізом: “Все для людини, все в ім’я людини!” і посилала своїх громадян в ядерне пекло.
У книзі зібрано багато цікавих фактів. Від радіації потерпіли не лише солдати, на полігоні служили і офіцери зі своїми сім’ями. Дослідник записав спогади жительки Рівного Антоніни Гаврилової, яка з чоловіком-офіцером прожила там чотири роки: “Місто, в яке ми їхали, називалося Москва-400. Насправді це були казахські степи. Чоловік жодним словом не обмовився про те, в яке пекло везе мене і нашу півторарічну донечку. Якби знала, що нас там чекає, то дитини не взяла б з собою нізащо. Тоді двічі на місяць над полігоном скидали атомні бомби різної потужності. Про це нас повідомляли через місцеву радіомережу і наказували всім з приміщень вийти в степ. Поблизу будинків перебувати заборонялося, аби не потрапити під можливі руйнування. В степу, за містечком, збиралося кілька тисяч людей. Діти безтурботно гралися. У визначений час всі лягали на землю і вкривалися ковдрами, як того вимагали внутрішні правила. Так лежали, доки не надходив сигнал повертатися в квартири. Коли випробування проводили у нічний час, то весь горизонт заповнювався таким яскравим світлом, що в десятки разів переважало спалах дуги при електрозварюванні. З того часу я дуже погано бачу, маю другу групу інвалідності, але всі мої намагання добитися пільг за проживання в радіоактивній зоні виявилися марними”.
Танки перетворилися на купки шлаку
Фрагмент ще одного листа жителя села Гвоздів Корецького району Михайла Климчука: “Випробовування проводилося 14 вересня 1954 року. Ми лежали в окопах, прикритих літньою плащ-палаткою. В момент вибуху неба не було видно – суцільний вогонь. Щойно все скінчилося, як нам дозволили вийти з окопів. За сім кілометрів від епіцентру вибуху не залишилося нічого. На місці лісу не було навіть пенька – гола випалена земля. Там, де стояли танки, лежали купки шлаку...”.
– Уявіть, яку дозу радіації отримали солдати, що були в тому окопі, – скрушно зітхає пан Анатолій, – про людей ніхто не думав, на них випробовували атомні бомби, а генерали за це отримували ордени та підвищення по службі. На полігоні утримували піддослідних собак, котрих прив’язували ланцюгами на різних відстанях від епіцентру вибуху, потім вивчали вплив радіації на їхній стан та лікували. Про тварин краще піклувалися, ніж про солдатів.
Спільна біда об’єднує людей. Воїни-семипалатинці створюють громадську організацію “Союз-Семипалатинськ”, щоб спільними зусиллями відстоювати свої права. Вони не збираються просити милостині в можновладців, а прагнуть справедливого вирішення їхніх проблем. Адже військовослужбовці та цивільні навіть не мають статусу потерпілих від радіації, хоча законопроект про захист прав учасників ядерних випробовувань зареєстровано у Верховній Раді вже давно. Але парламент чомусь його не розглядає, може депутати чекають, поки ці люди повмирають, тоді не треба буде й закону приймати. Анатолій Хуткий через нашу газету просить відгукнутися всіх, хто служив на Семипалатинському ядерному полігоні.
– Хай ця книга стане пам’ятником тисячам померлих і живих учасників ядерних амбіцій супердержави, на руїнах якої ми залишені на самоті зализувати свої рани, – завершує нашу розмову володимирецький дослідник.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
