Молодята танцювали на інвалідних візках
Осяяні щастям Оксана та Ігор ДАНЧУЛИ
Через необережність в 13-років Оксана Рощуткіна з міста Гуляйполе Запорізької області також пошкодила хребет. Це настільки зламало дитину морально, що вона не проявляла жодного інтересу до життя. Тітка, з якою мешкала, одягала й годувала дівчину, хоча руки в неї рухалися.
– Це найстрашніше сидіти вдома й думати, те, що сталося з тобою – найгірше. Ти – найнещасніша. Подібні думки в мене були постійно. Я безмежно вдячна тітці, в якої було троє своїх дітей, за те, що вона боролася за моє життя, коли я хотіла померти, – говорить Оксана.
І лише приїхавши на лікування в Саки, дівчина побачила, що вона не одна така. У сотні інших ще гірші проблеми, але вони дають собі раду. Подруги по кімнаті підбурювали: “Та в тебе руки здорові, а ти лежиш, як колода. Ану, швидко одягайся”. “Коли тітка побачила, що я самостійно сіла в інвалідний візок, заплакала”, – пригадує. Тут потоваришувала з багатьма хлопцями й дівчатами з подібними травмами. Спільні друзі позна-йомили її з симпатичним чорнявим парубком. Оксані тоді було 17, а Ігорю – 19. Весь час, до закінчення терміну путівки, вони проводили разом. А коли роз’їжджалися додому, обмінялися адресами й пообіцяли писати один одному. З цього часу й почали летіти листи зі Сходу на Захід, про мобільний зв’язок тоді ще й не чули. Та й, погодьтеся, листи – це так романтично. Ніхто не сподівався, що листування затягнеться на десять років. За весь цей період Оксана з Ігорем не могли більше зустрітися. Хоча дівчина бувала в Саках, Ігор не міг приїхати – хлопець навчався в університеті та інтенсивно займався спортом – знайшов себе у пауерліфтингу (жим штанги лежачи). Тренування та змагання займали весь вільний час. А Оксана жила тільки його листами. В одному з них й запросила Ігоря на день народження. Відмовити не міг й потягом попрямував до Запоріжжя. Три дні погостював, а тоді запропонував Оксані стати його дружиною. Це був і, напевно, залишиться найкращим подарунком для неї на все життя.
– Чи боялась виходити заміж? Ні, бо відчувала з Ігорем велику душевну спорідненість. З ним легко й затишно, тому звичайно сказала йому “так”, – сміючись пригадує Оксана.
Весілля гуляли, як-то кажуть, двома заходами: день – в молодої, наступні вихідні – в молодого. І хоч весільний вальс танцювали на інвалідних візках, гості, дивлячись на сяючі щастям обличчя, щиро раділи за гарну пару.
На сімейній нараді в тітки було вирішено, що Оксана йде в невістки. І ось вже чотири роки вона мешкає у буковинському селі. Тут її кохання, опора й підтримка – Ігорюша, як лагідно називає чоловіка. Спільно господарюють в батьківській хаті. Поки брат з дружиною на роботі, вони доглядають за птицею, нещодавно вирішили розвести кролів. Оксана любить кулінарію й частенько тішить рідних чимось смачненьким. На вихідні з друзями їздять в Чернівці. Там у сучасному розважальному центрі люблять пограти в боулінг. На жаль, від спорту Ігор відмовився, хоча мав хороші перспективи. У 2004 році він переміг на чемпіонаті України й встановив рекорд – лежачи підняв штангу вагою 195 кг 500 г. Й до цих пір ніхто цей рекорд побити не може. За це отримав грамоту й... 15 гривень за зайняте перше місце, а також гору обіцянок про нову квартиру, машину, інші блага. Але, як у нас зазвичай буває, обіцянки залишились обіцянками. Та, не зважаючи на недолугість українського законодавства, черствість чиновників, подружжя не перестає вірити у добро. Їм знову обіцяють легковий автомобіль з ручним управлінням. Кілька місяців тому Оксана з Ігорем навчалися на курсах водіїв у Львові у спе-ціальному навчально-реабілітаційному центрі й повернулись додому з посвідченнями водія. Хочеться сподіватися, що незабаром Ігор повезе Оксану милуватися красою буковинського краю.
Руслана ТАТАРИН,
Чернівецька область
Фото автора
| Comments: |
